10.

- Нарешті ти зрозуміла, що цей ідіот тобі не друг, - фиркнув роздратовано Ян.

- Прошу тебе, не треба, - зітхнула й, оминувши Золотова, сіла в крісло.

Всередині було якось порожньо і не хотілося абсолютно нічого. Склалося таке враження, що моє життя повільно, але впевнено розвалюється. І найгірше в тому, що я сама до цього привела. 

- Добре, не буду, - швидко погоджується Ян. Він кілька секунд збирається з думками, а тоді сідає навшпиньки поряд з моїми ногами. Дивно бачити його ось таким - близьким і ніжним. Здається, що минула ціла вічність з того моменту, як ми востаннє цілувалися. - Мені здається, що тобі потрібен ще хоча б один вихідний. Виглядаєш втомленою. 

- Мені просто треба зібратись, - спокійно відповідаю. Сваритися зовсім не хочеться, а от така ідилія між нами дуже приємна. - До того ж роботу ніхто не скасовував.

- За один день робота нікуди не зникне, - Ян усміхається й обережно кладе свою долоню мені на коліно. Миттєво напружуюся, адже відштовхнути його руку і не відштовхувати хочеться однаково сильно. - До того ж я все ще твій бос. 

- І що ти пропонуєш? - здоровий глузд вкотре кричить, щоб не піддавалася, але серце зовсім його не слухає. 

- Давай втечемо, - його очі блищать, а мені так хочеться дивитися у них цілу вічність. - Лише на один день. Обіцяю, що не буду чіплятися. Просто відпочинемо від усього і побудемо удвох. 

Золотов мовчки чекає на мою відповідь, а я не знаю, як правильно вчинити. Боротися з собою занадто важко, але ж я обіцяла собі триматись від нього подалі.

- Добре. Але тільки як друзі, - все ж таки випалюю через хвилину. 

- Перспектива так собі, але я згоден! - усміхається Ян і підводиться на ноги. Подає мені свою руку, і я одразу ж її приймаю. Вона тепла і така знайома. Лише зараз ловлю себе на думці, що занадто сильно скучила за цим чоловіком. 

Поки прямуємо разом до виходу, я все ще зважую усі "за" та "проти". Не впевнена, що роблю правильно, але з іншого боку, я не збираюся спати з Яном. Просто спільний відпочинок, котрий потрібен нам обом. 

- Поїдемо на моїй? - Золотов зупиняється біля свого Порше, і я думаю лише мить. Швидко киваю і сідаю на пасажирське сидіння його спорткару. 

- Розкажеш, куди ми їдемо? - зацікавлено питаю, коли автомобіль стрімко покидає межі міста. 

- Я знаю одне місце, яке тобі точно має сподобатися, - загадково відповідає. 

Стримати усмішку не виходить. Чомусь поряд з Яном завжди так. Він вміє зробити так, щоб я усміхалася. Шкода лише, що змусити мене плакати він також може.

- Як твій батько? - запитую через мить, тому що мовчати поряд з Золотовим зовсім не хочеться. 

- Добре. Швидко йде на поправку, - усміхається Ян. - Вже завтра мама повертається додому. Хоче забрати малих у Мюнхен. Навчання якраз закінчилося, тому деякий час вони можуть пожити там. 

- Це чудові новини, - я дійсно щаслива, що в родині Яна все налагодилося. 

- До речі, дякую за те, що забрала до себе Максима та  Машу. Мама також дуже вдячна.

- Це мамі моїй варто дякувати, - хмикаю. - Вона проводить з ними весь час. Але, здається, їй усе подобається. 

Коли автомобіль покидає асфальтовану дорогу і з'їжджає на земельну, я розумію, що попереду має бути щось цікаве. Тільки от їхати далі Ян не наважується. Його Порше явно не готовий рівняти бампером дорожнє покриття. 

- Доведеться трохи пройтися. Ти не проти? - питає, прискіпливо мене оглядаючи.

- Звісно, ні! - радісно усміхаюся і першою виходжу на вулицю. Навколо лише поля та рівнини. Десь вдалині видно ліс, але до нього не менше кілометра.

Поки я оглядаю усе навколо, Ян відчиняє багажник і дістає звідти кошик з продуктами та плед. 

- Тільки не говори, що все це чисто випадково залежалося у тебе в машині, - здивовано випалюю. 

- Окей, буду мовчати, - Ян одягає на очі темні окуляри, які до божевілля йому пасують. - Ходімо, тут кількасот метрів всього. 

Ми йдемо тією ж дорогою, і я не можу приховати щасливу усмішку. Так, для когось щастя - це коли чоловік пригощає обідом у дорогому ресторані. А мені треба лише простір, гарний краєвид, чисте повітря і чоловік, котрий усе це мені подарує.

- Ти бував тут раніше? - зацікавлено питаю, коли наша мовчанка затягується.

- Звідси до будинку моїх батьків кілометри три. Коли ще навчався у школі, часто приїздив сюди велосипедом з друзями. Ми купалися у ставку і навіть ловили рибу.

- Тут є ставок? - одразу ж хапаюся за цю інформацію. 

- Ага, - хмикає Ян. - Просто перед нами.

До цього моменту я і не бачила, що рівнина якось різко закінчилася, а ми дійшли до обриву. А там, внизу, дійсно була річка, що потопала в кущах і здавалася якоюсь незвичною у цьому місці. 

- Давай руку. Допоможу спуститись.

Я без вагань подала Яну свою кінцівку, і він обережно огорнув її своїми пальцями. Спускатися вниз виявилося ще тим випробуванням, але воно того коштувало. Тут, внизу, ми були наче заховані від усього світу.