7.

Поки Альбіна приймає душ, готую нам чай. Вона повертається через двадцять хвилин. Без косметики і в халаті сестра здається молодшою своїх років. 

- Сідай! Я чай приготувала! - усміхаюся і ставлю перед нею чашку. - До речі, поки тебе не було, я забронювала нам два квитки в кіно на вечірній сеанс. 

- Навіщо тобі це? - Альбіна дивиться лише на чашку перед собою, наче боїться, чи просто не хоче поглянути мені в очі. - Няньчишся зі мною, наче я маленька. Взагалі-то, я тут старша.

- Яка різниця, кому з нас більше років? - здивовано питаю. - Альбіно, ти моя сестра і я тебе люблю. Ми втратили багато часу, тому тепер я буду його надолужувати.

На щастя, сестра не суперечить, просто мовчки п'є свій чай, а для мене це вже хороша новина. Не відштовхує, і то добре. 

В кінотеатр їдемо моєю Ауді, тому що Альбіна все ще не позбулася до кінця алкогольного сп'яніння. Я обрала для нас романтичну комедію, хоча більше люблю трилери або ж бойовики. Тільки от не впевнена, що смаки у нас з нею схожі, тому обираю нейтральний варіант. 

Альбіна без особливого ентузіазму жує попкорн і стежить за тим, що відбувається на екрані. Я ж стежу за нею і сподіваюся, що перший крок до нашого примирення зроблений. 

- Сходимо в кафе? - запитую, коли разом покидаємо кінотеатр. Завершувати цей вечір ось так зовсім не хочеться. 

- Давай! - погоджується, і ми заходимо в доволі милу кафешку, де доволі багато відвідувачів. 

Альбіна замовляє собі салат, а я лише лате. Їсти не хочеться, а от поговорити - залюбки. 

- Я хотіла запитати стосовно твоїх планів. Ну, чим би ти хотіла займатися?

- З чого ти взяла, що я хочу чимось займатися? - фиркає Альбіна. 

- Ти вже давно не студентка і цілими днями нічим не займаєшся. Хіба таке можливо?

- Натякаєш на те, що я тринькаю батькові гроші? - хмурить брови. 

- Я не це мала на увазі! - відчуваю, що також починаю дратуватися. Ну хіба можна говорити з нею нормально? 

- Досить на сьогодні цього фарсу,  - бурчить і різко підводиться на ноги. Не встигаю і слова сказати, як Альбіна уже прямує у бік виходу. От і маєш, поговорили!

Назад повертаємося у повному мовчанні. Я уже й не знаю, як достукатися до неї, і розумію, що на сьогодні й цього достатньо. Потрібно думати, як здобути її прихильність і повернути те, чого між нами й так ніколи не було. 

Альбіна, не прощаючись, покидає салон, коли я зупиняю автомобіль біля її під'їзду. Усю дорогу додому думаю над тим, що робити далі, але в голову нічого не приходить. 

Я зовсім не знаю, що любить моя сестра, які у неї цілі в цьому житті. Їй двадцять сім, а вона все ще ніде не працює і просто насолоджується тим, що батько підкидає їй грошенят. Ні, мене це зовсім не зачіпає. Якщо попрошу, він і мені допоможе фінансово. Тільки от просити я не буду, і в цьому ще одна відмінність між мною та Альбіною.

Заїхавши у двір будинку батьків, уже збираюся покидати салон, коли мій телефон оживає. Зовсім не дивуюся, коли бачу на екрані номер Яна. Він не турбував мене цілий день, але втриматися, схоже, не зміг. 

У мене є вибір: відповісти або ж проігнорувати його дзвінок. І я ігнорую. Просто зараз не можу наважитися. Знаю, що, почувши його голос, усе знову повернеться туди, куди повертатися не варто. Кохання неможливо взяти і викинути з серця, тому краще зберігати нейтралітет, наскільки це взагалі можливо. 

Ян телефонує лише один раз. Напевно, розуміє, що я не відповім, тому дає спокій. Видихаю і вже збираюся заховати телефон назад у рюкзак, але мене зупиняє звук повідомлення. 

Не втримавшись, відкриваю його і проти волі усміхаюся.

"Я знаю, що не маю права діставати тебе дзвінками. Більше не буду. Я просто хотів дізнатись, як ти. Пробач, крихітко. Я кохаю тебе…"

Ну ось і як тут залишатися спокійною та холоднокровною? Відкидаю голову на спинку сидіння і продовжую стискати в руках телефон. Відповісти, чи не варто? 

Боротися з власними почуттями занадто важко, якщо неможливо. Саме тому швидко пишу відповідь, поки не передумала. 

"Я у нормі. Спасибі, Яне."

Чомусь я думала, що Золотов зачепиться за цю відповідь і продовжить писати. Та він цього не робить. Телефон мовчить, тому зі спокійною душею прямую у бік будинку.

Завтра планую повернутися до роботи, тому варто налаштовуватися. Ян обіцяв тримати дистанцію, але чи зможу контролювати власні почуття я? А ще Сандро так невчасно заявився. Впевнена, що наша співпраця нічого хорошого мені не принесе. Погляд Маріні я знала занадто добре. Встигла вивчити за час наших стосунків.

Багатообіцяльний, наче він щось для себе вирішив.

Наступного ранку прокидаюся задовго до дзвінка будильника. Приймаю душ та одягаю блузку з довгим рукавом і завужені джинси. На вулиці більше тридцяти градусів тепла, а мені доводиться прикривати свої синці, щоб нікого не лякати. 

Знову доводиться брати мамину Ауді, адже викликати таксі і ще пів години чекати його приїзду не хочеться. В результаті до редакції під'їжджаю за п'ять хвилин до початку робочого дня. Одразу помічаю Порше Яна на стоянці, і серце починає битися частіше. 

Всередині панує спокійна робоча атмосфера, тому одразу прямую до себе в надії не перетнутися з Яном, або ще гірше - з Сандро. Чомусь у мене немає сумнівів, що він захоче поговорити. 

Тільки от відсиджуватись у тихому кутку не виходить, тому що до мене заходить Валерія і заявляє, що через двадцять хвилин нарада в конференц-залі. Супер! Тепер доведеться зустрітися зі своїм колишнім і нібито теперішнім чоловіком в одному місці. Ну хіба у мене і без того мало проблем? 

У конференц-зал заходжу наче на розстріл. Одразу помічаю Яна в центрі столу, а поряд з ним Сандро. Навіть з кроку збиваюся, коли обоє чоловіків дивляться просто на мене. Доводиться збирати докупи останні частинки впевненості та шукати місце подалі від цих двох. 

На щастя, народу зібралося багато і мені вдається на деякий час випасти з поля зору обох чоловіків. Тільки от коли обговорення майбутнього випуску журналу торкається фото, чоловіки миттєво згадують про мене.