2.

Приходити до тями виявляється занадто важко. Здається, що болить кожна частинка тіла, а кадри аварії швидко пролітають перед очима. 

Стогін болю стримати не вдається, а коли розплющую очі, бачу перед собою білу стелю. Виходить, я жива, хоча померти хочеться набагато більше.

- Привіт, мала! Як ти? - поряд зі мною з'являється стривожене обличчя Марка, і я ніяк не можу зрозуміти, як він тут опинився. 

- Поясниш, що сталося? - голос наче не мій, хриплий і скрипучий. 

- Ти розбила свій байк. Мені шкода, мала, - хмуриться Марк. - Добре, що сама жива залишилася. Лікарі кажуть, що ти дивом вціліла і навіть не сильно постраждала. 

- Чого ж мені так паршиво? - бурчу і намагаюся прийняти сидяче положення. Погляд чіпляється за синці та подряпини на руках, і розумію, що так я, напевно, виглядаю уся. 

Марк швидко допомагає мені сісти, навіть подушку під спину підкладає. 

- У тебе численні забої і струс мозку. Доведеться кілька днів провести в лікарні, - серйозно заявляє. - Я не дзвонив твоїм батькам. Якщо хочеш, можеш сама це зробити.

- Дякую, - щиро кажу. - Думаю, що їм не варто знати. Я жива... і майже здорова. А от байка шкода.

- Та що там шкодувати, я тобі новий куплю, - фиркає Марк. - Хоча ні! Краще без байка. Так мені спокійніше буде.

На деякий час ми замовкаємо. Лише зараз помічаю, що за вікном уже день, отже, без свідомості я провела всю ніч. 

- Аміно, знаю, що зараз не найкращий час, але ти маєш дещо знати, - Марк наче з силами збирався і, повернувшись ближче до мене, сів на край ліжка. 

- Я вже все знаю. Альбіна розповіла, - перебиваю чоловіка і відчуваю, як до фізичного болю додається ще й душевний. - І навіть показала щасливого татуся.

- Ти про що? - здивовано вигукує Марк.

Доводиться попросити його знайти мій телефон, який дивом вцілів. Лише тріщина на весь екран залишилася на згадку про аварію. Швидко знаходжу фото, яке надіслала Альбіна, і передаю телефон Марку. Чоловік же розгублено розглядає екран і, схоже, не вірить власним очам.

- Це якийсь жарт, Аміно, - відповідає. - Я говорив з Яном, і щастя від майбутнього батьківства він не відчував. До того ж ще не факт, що Альбіна вагітна. Знаючи її...

- Марку, вона моя сестра! - сердито випалюю. - Такими речами не жартують!

- Це ж через неї ти в аварію потрапила, так? - заледве стримує злість. - Вона ж навмисне усе це робить, як ти не розумієш?! 

- Я хочу відпочити. Залиш мене, - повертаюся у лежаче положення і відвертаюся до вікна. Говорити не хочеться, як і вірити у те, що в кількох дорогих людях довелося розчаруватися. 

Марк ще хвилину стоїть поряд, а тоді прямує до дверей. Коли ж вони відчиняються, я зупиняю його:

- Не кажи йому про те, що зі мною сталося.

- Чому? - щиро дивується Марк. - Це ж через нього і…

- Я просто прошу тебе. Будь ласка.

Марк важко зітхає і, схоже, обдумує моє прохання. Я ж дійсно не хочу, щоб Ян дізнався про аварію. У нього і своїх проблем достатньо. Батько, тепер ще й вагітна дівчина.

- Добре, - нарешті відповідає. - Я не скажу. Відпочивай. Я пізніше тебе провідаю. 

Марк тихо прикриває за собою двері, а я продовжую розглядати дерева за вікном. Всередині така порожнеча, що вити хочеться. Моя казка занадто швидко закінчилася. Напевно, так мені і треба, адже на нещасті рідної сестри свого щастя не побудувати. 

Через деякий час знову засинаю, а коли прокидаюся, за вікном якраз сутеніє. Розумію, що батьки точно хвилюються, куди це я зникла в черговий раз, тому збираю докупи останні сили і набираю номер мами.

- Доню, ти куди зникла? - невдоволено питає. - Я, звісно, розумію, що ти у нас дівчина вільна, тому і не турбую своїми дзвінками, але все ж.

- Мамо, пробач, - дуже хочу не видати себе через голос, але вона, схоже, усе розуміє. 

- Це через Альбіну? - тихо питає - і уся злість зникає з її голосу. - Доню, ми знаємо про її вагітність. Я розумію, що тобі важко. Повертайся додому і ми поговоримо. 

- Як там малі? Пробач, що скинула їх на вас, - швидко переводжу тему, тому що сльози так невчасно виступають на очах.

- Не говори дурниць, - фиркає мама. - Люба, ти точно в нормі? У мене серце не на місці.

- Просто зараз багато роботи. На кілька днів мені доведеться залишитися у місті. Все справді добре. Я... змирилася.

- Добре, - зітхає мама, але я відчуваю, що вона не вірить жодному моєму слову. - Ти тільки не зникай, добре? 

- Не зникну, - швидко відповідаю і завершую дзвінок. 

Саме в цей час телефон у моїх руках оживає. Бачу фотографію Яна на екрані - і серце підстрибує до самого горла. Цього разу стримати сльози не вдається. Як він може телефонувати після того, що зробив? 

Відповідати не стала, просто вимкнула телефон, як робила до цього. Тепер у нього є Альбіна, от про неї і варто хвилюватися. 

Спати більше не хотілося, тому я знайшла в собі сили підвестися на ноги. Голова ще боліла, як і все тіло, а ще запаморочення не давало нормально дістатися ванної кімнати. Не хотілося впасти просто серед палати, тому довелося триматися за стіну.