Розділ 10

— Листочку? — він покликав її, відірвав від нервового покусування нижньої губи і від поглядів, які дівчина кидала на високі крони дерев.

Вони обидва стояли на узліссі, такому знайомому, такому рідному. Он граб скрипить гілками, а там кущі бузку та шипшини. А там на отому місці майже не росте трава, не покриває чорну землю, бо люди зазвичай поміж двох берез заходять у ліс.

— Я готова, — видихнула дівчина, відкидаючи на спину довге волосся. — Навчиш мене цього заклинання?

— Ти його вже знаєш, — усміхнувся Канкенстім, хитро поглянувши на дочку. — Ти бачила його багато разів з отих кущів.

Хісарія зашарілася, розуміючи, що батько весь цей час знав, що вона за ним стежить.

— Але в мене не вийшло минулого разу. Я намагалася.

— Бо в тебе не було дозволу, — пояснив ельф, підіймаючи руки. — А тепер ти гостя. Давай, в тебе вийде.

Вона послухалася, підняла руки і прошепотіла під ніс слова, які розібрала з «тих кущів» лише разу з десятого. І то, можливо, тому, що ельф захотів, щоб вона їх розібрала.

Світ затягло сірим димом, голова пішла обертом. А ще за мить Хісарія згадала, що до жахіття боїться цього дня. Боїться побачити інших ельфів, Чарівний гай. Хоче, але боїться.

Та шляху назад вже не було.

Тільки-но сірий дим розвіявся, як вона опинилася у лісі. Наче такому самому, як і той, у якому бувала з дитинства. Та все ж такі ні. Він відрізнявся. 

Смарагдове листя шелестіло інакше, дерева були незнайомими. Схожими на ті, що вона бачила, але іншими. З товстими чорними та коричневими стовбурами, які вкривала блискуча кора. Тут інакше пахло — яскравіше, солодше. Тут і птахи співали інакше. Хісарія чула незнайомі трелі, вигуки, писки. 

Тут хотілося дихати на повні груди. Хотілося скинути взуття і відчути під ступнями шовковий килим різнотрав’я. 

Голова знову пішла обертом, світ закружляв.

— Обережніше, люба, — Канкенстім притримав дочку під лікоть. — Перший перехід може бути складним. Як почуваєшся?

— Добре, — з придихом відповіла вона, не в змозі відірвати погляд від шурхотливих крон, в яких з писком бавилася зграйка пташок. — Тут так добре, тату. Наче… вдома.

Ельф усміхнувся, відпускаючи дочку:

— Тоді… ходімо?

Вона закрокувала першою, крутила головою, розглядаючи усе, що їх оточувало. Чула дзвінку пісню струмка, сумну мелодію теплого вітру. 

У Dra’ed Widior було тепліше, ніж у світі людей. Тому вже скоро Хісарія зняла з шиї тонкий шарф та намотала його на руку. Сукня з важкої синьої шерсті теж зараз здавалася дівчині незручною, неправильною. Як і шкіряні чобітки на товстій підошві з великими чорними шнурками. 

— Я заздрю ельфам, — прошепотіла вона, не помічаючи з якою посмішкою спостерігає за нею батько. — Ви живете у чудовому світі. Такому… чудовому!

Вона йшла за Канкенстімом, вбираючи у себе всю ту красу, якою зустрічав її Чарівний гай. Насолоджуючись нею так, наче бачила все це перший та останній раз.

Потім дерева розступилися, пропустивши гостей на невелику галявину. І тоді Хісарія побачила першу катрагу. Невеличку, трикутну, вкриту зеленим листям. У такій мала поміститися одна людина… один ельф. Вкритися від дощу та провести ніч. 

Потім дівчина побачила перший будиночок. Невеличкий. Збудований прямо на гілках великого чорного дерева з деревини темнішої на кілька тонів. Від товстої гілки, на який трималася споруда, було спущено мотузкову драбину. 

— У ельфів є місто? — спитала Хісарія, поки що не помічаючи жодного жителя Чарівного гаю.

— Ні. Природа надає усе необхідне для життя. Тому це лише умовності. А будинки, які ти бачила, зазвичай обирають ті, хто жив у світі людей і звик до такого.

— Тобто ельфи до цього ніколи не будували нічого? — здивувалася Хісарія. Вона чула від матері багато розповідей про Dra’ed Widior, але Філарейн ніколи не казала їй про такі речі.

— Ні, ніколи, — Канкенстім усміхнувся.

Хісарія крокувала поряд:

— А коли ви повернетесь, де будете жити?

— Дуже сумніваюсь, що твоя мати захоче бачити навколо себе стіни, — засміявся Канкенстім. — Ходімо, я познайомлю тебе з головним друїдом.

Звідси дівчина вже бачила не просто велике, а велетенське дерево з такою кроною, що за нею не було видно неба. Стовбур здавалося займав майже увесь простір. Стовбур, який опинився порожнім всередині, бо саме у цьому дереві мешкав той, кого тут називали…

— Ah, harasai, — Канкенстім першим крокнув уперед. Схилив голову. — Paks hedwi.

Останні два слова Хісарія знала. Це було традиційне привітання ельфійською мовою. І дослівно воно перекладалося, як «мир вашому світу».

Дівчина крокнула у середину дерева за батьком і заклякла.

Зустрілася поглядами з кількома десятками ельфів, які чекали на неї та Канкенстіма усередині. Хісарія навіть забула як дихати, поки її погляд чіплявся то за гострі тонкі вушка, що стирчали крізь світле волосся, то натикався на яскраві голубі очі чоловіка, що стояв ближче за інших. Потім дівчина відзначала те, в якому одязі ходять ельфи. А потім…