Розділ 8

— Ти збрехав! — вона бігла за батьком, не в змозі припинити кричати. — Ти! Збрехав!

Хісарія знала, що саме її магія локалізувала — це слово вона почула від Квентіна, полум’я. Саме її сила допомогла Лансу, його матері та іншим мешканцям міста. Це вона зробила. Вона!

Залишки пожежі тушила вже не вона. То робили вогнеборці, та батько. Але початок… 

Перед внутрішнім зором дівчинки досі стояли міщани, які дякували Канкенстіму за допомогу і порятунок. Посміхалися. Бургомістр потиснув руку чоловіку. І так боляче стало від цього Хісарії. Від цієї несправедливості. Адже ніхто не подякував їй. Ніхто! Навіть Ланс! А він мав бачити, як вогонь відступив, відкрив йому шлях! Він мав зрозуміти, що то була не випадковість!

Зараз вона бігла за батьком по курній вулиці. Попереду вже було видно їхній будинок. Більше нікого поблизу з міщан не було, всі зібралися на площі, щоб прибрати згарище. Перевірити, чи всі вцілили. Так, всі були у центрі Хонвілу. І тому Хісарія навіть не намагалася говорити тихіше.

А Канкенстім не відповідав. Він йшов попереду широким кроком. Дивився прямо перед собою і навіть не здригався, коли його дочка знову і знову починала звинувачувати його у брехні.

Може Хісарія і бачила щастя на обличчях містян, може і чула слова подяки, які були адресовані ельфу. Та тільки його більш гострий слух вловлював і інші слова.

— То що, це він нас врятував? — спитала якась жіночка, стоячи за два десятки кроків.

— Сам підпалив, сам і врятував, — відповів їй чоловічий голос, після чого його володар сплюнув собі під ноги.

— Ельфи тільки і вміють, що капостити, — підтримав того третій голос. — Точно він підпалив.

І вони були повсюди. Ці голоси. Лунали то ззаду, то спереду, то з боків. Раз у раз гострих вух торкалися слова, які ніколи б не пролунали йому в обличчя. Принаймні до тих пір, поки він допомагав Хонвілу.

Про все це Хісарія не здогадувалася. І не замовкала.

— Чому?! Чому ти збрехав їм? Це я допомогла місту! Я зупинила вогонь! Ти ж знаєш це! Знаєш!

Він знову не відповів, піднявся на ґанок та відкрив двері. Філарейн чула все з того моменту, як чоловік із донькою звернули на їхню вуличку. Вона чула кожне слово сказане Хісарією. І чекала у вітальні.

Майже пустій вітальні, де була лише хитка дерев’яна шафа без дверцят. Та килим із сухих шурхотливих трав, від якого пахло так духмяно та солодко, що інколи паморочилися у голові.

Канкенстім крокнув у будинок першим, притримав двері, пропускаючи тремтячу від втоми дочку, закрив двері і тільки після цього відкрив рота:

— Тому, що ніхто не має знати, що ти володієш магією.

Хісарія насупилася, дивлячись прямо на батька:

— Але чому? Всі ельфи володіють магією! Всі! Це нормально! Це…

Дівчинка замовкла на півслові, переводячи погляд з мати на батька. І назад. Обидва такі високі. Зі світлим волоссям. Тонкими рисами. Грацією, якій можна лише позаздрити. 

— Мені варто, — прошепотіла вона, згадуючи слова друга і опускаючи погляд, — поговорити з батьками. З батьками…

Обидва ельфи дуже добре розчули те, що вона щойно промовила. Обмінялися поглядами. Філарейн стискала в долонях рушник, який вишивала сьогодні майже весь день. По краю тканини стікала зелена нитка, утворюючи візерунок із листя.

— Всі ельфи володіють магією, — повторила Хісарія, дивлячись собі на руки. — Але ніхто не має знати, що я володію. Бо я… я не ельф.

Це відкриття вдарило її дзвоном по голові. Світ похитнувся і пішов обертом, розколюючись навпіл. Килим під ногами зашурхотів. Бо дівчинка мить тому оступилася і підвернула ногу.

А потім повільно підняла великі зелені очі на батьків і прошепотіла, голос її здригнувся:

— Ви не мої батьки. Бо у ельфів не може народитися людина.

— Листочку, — Філарейн крокнула до дочки, але та відсахнулася, з жахом дивлячись на ельфів.

— Ви мене викрали? — спитала Хісарія, роблячи крок до дверей. — Правда? Ви мене викрали?! Саме тому вас вигнали з Dra’ed Widior! От чому ви маєте тут знаходитися! Серед людей у ворожому світі! Бо ви злодії!

— Доню…

— Я тобі не дочка! — вона не дала Філарейн торкнутися себе, відскочила до дверей. — Хто мої справжні батьки?! В кого ви мене забрали?! Вони мають шукати мене! Мають!..

Хісарія вже не бачила нічого перед собою. Відчувала тільки твердість деревини плечем. І те, як по обличчю водоспадом біжать гарячі сльози.

А всередині… всередині в неї все горіло. Так, наче та пожежа на площі знову зайнялася. Але тепер знищувала не намети, а її — дівчинку, якій брехали все життя.

— Листочку, — Канкенстім присів навпочіпки. — Ми тебе не крали. Люба, давай поговоримо?

— Ні! — вона затрясла головою, намагаючись намацати ручку дверей. — Ні! Ви не мої батьки! Ви не мої…

Двері відчинилися, і Хісарія майже випала на ґанок. Філарейн було кинулась до неї, але Канкенстім перехопив дружину, не дозволивши перешкодити дочці.