Розділ 5

Час летів зі швидкістю зачарованої стріли. Філарейн тільки і встигала дивуватися тому, як швидко дорослішає її дочка. Он вона першого разу йде до школи і повертається пообіді зі сльозами на очах. Он вона свариться на Канкенстіма, бо той щось не так сказав у її бік. А он вже просить не йти з нею на ринок, бо вона і сама в змозі купити те, чого не вистачає до столу.

Хісарія дорослішала, здавалося, кожного дня. Вона все більш походила на людину, і це змушувало Філарейн відчувати тугу за яскравими моментами, які подарувало їм дитинство цієї дівчинки.

Того ранку ельфійка поцілувала дочку і відпустила до школи. На дворі панувала тепла середина весни. Давно такого тепла не було у той проміжок часу, а тут і сонце гріло, і трава зеленіла. Все було наче навмисно підгадано під цей день.

Тільки-но двері зачинилися за дитиною, її мати поквапилася на кухню. Сьогодні ввечері вони мали відсвяткувати день, який за документами був днем народження Хісарії. Сьогодні їй виповнялось одинадцять років.

Спочатку їжа, потім прикрасити домівку. Часу було обмаль. Принаймні так вважала Філарейн.

Хісарія ж у той час вже майже дісталася невисокого одноповерхового приміщення неподалік від ратуші. Від одного погляду на сірі стіни та невеличкі вікна дівчинка здригнулася, сама не помітивши того, як її крок став менше та повільніше.

Вона ненавиділа це місце. Ненавиділа той день, коли погодилася піти до школи. І не розуміла, навіщо їй все це взагалі потрібно.

— Ого-го-го, ти диви хто йде, — мерзенний високий голос долинув до дівчини зі спини.

Хісарія знала, кому він належить, тому і не озирнулася. Тільки міцніше стиснула у руках товстий сірий зошит, у якому записувала слова єдиного вчителя, що викладав всі науки. 

— А чого це нам не відповідають, га? У нашої ельфки вуха зсохлися? — почувся другий голос, низький та грубий. Але з якимось свистом. 

— Та чує вона нас, — знову той перший. — Он як прискорилася.

Сміх. Неприємний та липкий. Від якого хочеться зануритися у воду.

— Агов, ельфко, у людей заведено відповідати, коли до них звертаються!

Хісарія збилась з кроку і озирнулась, зустрівшись поглядом з тими двома, хто йшов позаду.

Висока дівчина у червоній сукні з великим бантом на талії скривилася першою. Насупила маленький ніс і, піднявши руку, занурила пальці у світлі кучері, які хмарою охоплювали її і так немаленьку голівку.

— Чого вилупилась, ельфко? — пирхнула вона, окинувши дівчину презирливим поглядом. — Справді, оглухла?

— Чого ти від мене хочеш? — Хісарія вперше насмілилась подивитися в очі тій, хто останні кілька років псував їй життя. І все через те, що одного дня в перший рік навчання Хісарія прийшла до школи з глиняними трикутничками на вухах. 

Зараз Хісарія навіть сама собі відповісти б не змогла, нащо так вчинила. Всупереч маминим словам. Всупереч усьому тому, що вона дізналася у школі. 

І, звісно, хтось з десятка учнів її класу побачив ті глиняні вушка. Розпатякав. Віола, яка почула це, не повірила в те, що в них у класі вчиться ельфійка. Її батько такого б не допустив. Не дозволив би цим брудним вухастим відправити свою дитину у найкращу, хоч і єдину, школу містечка Хонвіл. Вона підійшла до дівчини і схопила за волосся, щоб перевірити. 

— Це глина! — крикнула вона тоді, відштовхнувши від себе маленьку Хісарію. — Вона не ельфійка.

— Ельфійка! — обурилась рудоволоса мала, в очах якої набухали сльози. — Вуха ще відростуть!

— Мізки собі краще б відростила, — пирхнула дочка першого купця Хонвілу. — Вона не ельфійка, заспокойтесь вже. Ніхто б не пустив цю погань у нашу школу!

Відтоді Хісарія ловила на собі косі погляди, чула сміх за спиною. Усі учні її віку знали про той випадок, пам’ятали про нього та перешіптувалися.

І тільки Віола з її вічним супутником на ім’я Шейн нагадували про це голосно. Сміялися, не стримуючись. Називали дівчину навіть не ельфійкою, а ельфкою. 

— То чого ти від мене хочеш? — повторила Хісарія, дивлячись у великі чорні очі дівчини навпроти. — Давай вже, кажи.

Віола лише пирхнула і кинула погляд на хлопця, який стояв поруч.

Хлопець той був на три роки старший за неї, і на чотири — за Хісарію. Але вчився з ними в одному класі. А все через те, що старший син бондаря кілька років поспіль відвідував заняття першого року навчання, бо не міг запам’ятати бодай щось.

Може то були наслідки від випадку, який стався з Шейном у п’ятирічному віці, а може він таким народився. Але дещо точно залишило на ньому відбиток після страшної пожежі у хаті бондаря — то був величезний червоний шрам від опіку на лівій половині обличчя.

Саме тому на Шейна майже ніхто не дивився. Всім було бридко бачити ті шматки м’яса, які огрубіли і стали новою шкірою хлопця. Ті шрами були настільки гидкими, що навіть сам хлопець не часто дивився у  дзеркало чи відображення ставка. Одна Віола, здавалося, не помічала цього недоліка у його зовнішності. І тому саме за нею він вештався майже весь вільний час.

— Ти що ж досі гадаєш, що ти ельфійка? — з викликом спитав Шейн, правильно зрозумівши погляд подруги. — Га?