Розділ 3

Відтепер час для цих двох ельфів вперше став важливим. Звісно, вони відстежували ті роки, коли намагалися привести у цей світ ще одного ельфа, але… то було інше. 

— Вона так швидко росте, — зітхав Канкенстім кожного ранку, спостерігаючи за тим, як Хісарія снідає, а Філарейн заплітає її руде волосся у дві коси.

— Дуже швидко, — погоджувалась з ним дружина кожного разу, як мала ставила батькам незручні питання про світ.

Але Хісарія не чула цих зітхань і не помічала, як на неї інколи дивляться батьки. 

Того сонячного зимового ранку вона відпросилася у матусі погуляти на дворі разом із сусідськими хлопчиками. Пограти в сніжки, попірнати у високі крихкі кучугури. Філарейн відпустила дочку, та наказала далеко від дому не відходити.

Жінка довго вагалася перш ніж першого разу відпустити дочку до інших дітей. 

— Ми лише задля цього і залишилися тут, — Канкенстім вислухав побоювання дружини однієї теплої осінньої ночі. — Щоб у Хісарії була нагода стати тим, ким вона народилась, людиною.

Після цих слів, Філарейн погодилась відпускати дочку грати з іншими дітьми. Та тільки так, щоб вона бачила її усіх з вікна кухні. Бо інакше її серце здригалося від жаху, а фантазія навіювала найстрашніші варіанти розвитку подій.

І навіть зараз жінка час від часу поглядала у вікно, де її дочка кидалася крихким снігом у хлопчиків, що були старші за неї на кілька років.

— Не правильно! — скрикнув хлопчисько з темним волоссям, яке брудними бурульками час від часу падало на очі. Його темна шапка валялася на землі, притрушена сніжним пилом. Але він, здається, взагалі не відчував морозу, який щипав його за червоні щоки та ніс.

— Та чому? — Хісарія насупилась, знизу дивлячись на друга, який назвався при першій зустрічі Лансом.

Ланс пирхнув, відкинув з обличчя волосся і пошукав очима шапку. 

— Тому, що сніг треба скомкати, — озвався другий хлопчисько. Він свою шапку, на відміну від друга, не загубив. І навіть рукавички в’язані мав. Через що йому усі заздрили. 

Хоча, справа була не лише в рукавичках чи шапці на зав’язках. Одягнений він був краще за інших дітлахів, які часто гуляли вулицями міста і самі себе забезпечували розвагами. Бо був Френк третім і наймолодшим сином бургомістра, і найулюбленішою дитиною Квентіна та його дружини.

— Я не розумію, — Хісарія нахилилась до найближчого кучугура, занурила пальці у сніг і витягнула жменю.

— А тепер стисни кулак, — підказав їй хлопчисько зі світлими голубими очима. Настільки світлими, що дівчинці іноді казалось, наче вона дивиться у найчистішу воду.

— Так? — вона стисла руку. Сніг повилазив поміж пальцями, падаючи на землю.

— Ну чому ти таке дурко?! — закотив очі Ланс. — Дивись.

Він підійшов до подруги, забрав в неї залишки снігу і за кілька миттєвостей сформував круглий, хоча і маленький, сніжок.

— Тепер зрозуміла?

Вона насупилася, забрала у друга сніжок, покрутила в руках:

— Здається, так. Зараз.

Дівчинка повернула Лансу сніжок і знову занурила руку у кучугур за новою порцією снігу. За кілька миттєвостей у дівочій долоні лежав сніговий снаряд. Не ідеально круглий, але все ж таки сніжок.

— От тепер правильно, — посміхнувся хлопчисько, який назвав її дурком. А на щоках у нього з’явилися милі ямочки.

Френк посміхнувся і запустив у Ланса своїм сніжком, відволікаючи того від подруги. Сніг вдарив хлопця у плече. Син бургомістра засміявся, побачивши, як на нього йдуть в атаку відразу двоє друзів, і рвонув у бік вулиці.

Вони сміялися, наздогнав друга, повалив у сніг. Хісарія вперше кинула сніжок, але промахнулася. Той впав за кілька метрів від цілі. Але на це ніхто не звернув уваги. 

— Ой, — дівчинка озирнулася, коли всі нарешті насміялися і тепер струшували сніг з одежі, — а де ми?

Вона дивилася на незнайомі одноповерхові будиночки. Такі схожі на її, але все ж таки інші. У цих була така ж темна і брудна черепиця, невеликі віконечка, невеличке огороджене подвір'я я. Але місцевість вона не впізнавала.

— Все ще у місті, — посміхнувся Ланс. — А що?

Хісарія нервово заозиралася, намагаючись знайти очима хоча б щось знайоме:

— Матуся просила не відходити далеко від дому. Де мій дім?

— Ходімо, — посміхнувся Френк, — ми тебе проведемо. Я знаю, де ми.

Хісарія кивнула, сподіваючись, що друг не помиляється. Він був старший за неї на цілий рік, здається. А це дуже і дуже багато.

А от Ланс — на два. То він здавався дівчинці взагалі майже дорослим. 

Отже, вона повірила їм і попленталась за ними, дивлячись собі під ноги. Хісарія вже уявляла, як мама засмутиться її неслухняністю, як сильно засмутиться. На очі дівчинці навернулись сльози, але вона витерла їх зовнішньою стороною долоні і тихесенько схлипнула. Так, щоб ніхто з друзів її не почув.

— Гей, Хіс! А чому тебе не відпускають далеко від дому? — Ланс зупинився і дочекався, поки подруга з ним порівняється. Він не помітив сліз на її розчервонілих щоках.