Розділ 2

Канкенстіму все ж таки довелося відвідати бургомістра, щоб повідомити про дитину. Та ця зустріч для молодого батька була не настільки нервовою, як з власним народом у Dra`ed Widior. З бургомістром у ельфа, незважаючи ні на що, були добрі відносини. Особливо після того, як представник майже зниклого народу погодився допомагати місту у деяких речах магією.

— І ти впевнений, що хочеш доглядати за чужою дитиною? — перепитав Квентін, коли ельф прийшов до нього в ратушу, все розповів і сів навпроти в глибоке темно-зелене крісло.

Тут Канкенстіму подобалося. В кабінеті бургомістра переважали зелені та коричневі кольори, як у природі. Навіть невеликі яскраві вкраплення в оздобленні кабінету нагадували ельфу вкраплення яскравих квітів у лісі. Особливо чоловіку припала до смаку квітчаста рожева люстра під світло-зеленою стелею. Вона виглядала як сплетений дівочою рукою вінок.

Ельф перевів погляд на огрядного низенького чоловіка. За мірками ельфів, Квентін виглядав як опудало. Лиса голова, пишні темні вуса і тонкі брови. А ще ці товсті окуляри, за якими світлі очі здавалися ще менше!

Та Канкенстім вже звик до того, як можуть виглядати люди, тому просто посміхнувся приятелю і кивнув.

— Так, — він нарешті розслабився. — Тільки я не просто хочу доглядати за нею, Квентіне. Я хочу стати її батьком. Ми з дружиною дамо їй все те, що вона мала отримати від рідної матері. Та не отримала.

Бургомістр кашлянув, його пухнасті вуса затряслися, а окуляри з товстим склом з’їхали з носа.

— Батьком? — здивування прорвалося і в голос голови невеликого містечка на півдні королівства. — Але ж ти… вона…я…

Канкенстім розумів, про що хоче застерегти його приятель, та не поспішав на допомогу. Спостерігав за потугами чоловіка з легкою посмішкою.

Коли Квентін нарешті спітнів від хвилювання та незручності, ельф прийшов йому на допомогу:

— Вона людина, а я — ельф.

— Так, — бургомістр видихнув з полегшенням. — Такого ще не було і… знаєш, у нас є непоганий притулок для таких діток. За ними там доглядають, годують та виховують. 

— Ні, ми її залишимо, — хитнув головою гість. — Для цього ж треба якісь документи зробити, правильно?

Квентін зітхнув, розуміючи, що переконати у помилковості таких дій просто не зможе, та кивнув.

— Так, я підготую усе необхідне. Та тільки, якщо я не помиляюся, ви з дружиною планувала їхати з міста. Якість плани у вас були…

— Ми поки що залишаємося.

Канкенстім підвівся.

— Ти певен у своєму рішенні? — бургомістр теж підвівся. — Легко не буде. Ви ельфи…

За цим словом ховалось багато сенсів. Але Канкестім знову кивнув. Він не збирався відмовлятися від подарунка долі.

Того ж дня він повернувся додому та знову упевнився, що зробив усе правильно. Філарейн купала дочку, наспівуючи собі під ніс колискову. І так сяяла від щастя, що чоловік не гукнув її, а лише притулився плечем до одвірка і з посмішкою спостерігав за дружиною, яка нарешті стала мамою.

***

Минали дні, тижні, місяці й навіть роки. Хісарія вчилася повзати, стояти, ходити та говорити. Філарейн посміхалась майже постійно і то був найщасливіший період за двісті з гаком років її життя. Канкенстім займався тим самим, чим і перші двадцять п’ять років життя у світі людей — допомагав бургомістру з розв’язанням складних питань серед місцевих жителів.

Квентін пропонував приятелю пошукати, хто зміг народити у той час, коли їм підкинули Хісарію, і дізнатися, чи є у тих жінок діти зараз. Та ельф відмовився. Він не хотів знати, яка саме жінка таким чином відмовилась від дитини. Він боявся, що вона може передумати. Може захотіти бачитися з дочкою. З дочкою, яка тепер офіційно була їхня з Філарейн.

Тому відмовився. І подякував Квентіну, коли той сприйняв таку відповідь доволі спокійно.

— Тато! — до порога кинулась дівчинка у світло-зеленій сукні з рудим, як ранкове сонце, волоссям.

— Привіт, листочку, — усміхнувся Канкенстім, присідаючи поряд з дочкою, і спіймав її в обійми.

Хісарія затамувала подих, поки батько не випростався, підіймаючи її високо-високо над підлогою. А потім дзвінко засміялася.

— Чим сьогодні займалася? — поцікавився він, скоса поглядаючи на Хісарію і несучи її у кімнату.

— О-о-о! Я гралася, тату! З пташками! Уявляєш, зі справжніми пташками!

Канкенстім розсміявся. Він уявляв. Всі вони грали з пташками у дитинстві. З цього починалось знайомство ельфів з природою. Птахи прилітали до дітлахів, приманювані магією батьків. Сідали на плечі дітям і тихо співали на вухо, дозволяючи зариватися маленькими пальчиками в пух на пузі.

— Так, тільки сьогодні одна пташка залишилась без хвоста, — зітхнула Філарейн, виходячи з кухні на зустріч чоловіку. Вона поцілувала його, прибрала з обличчя дочки волосся і знову зітхнула, дивлячись на неї.

— Я не навмисно! — вигукнула дівчинка, невдоволено завозившись на руках у батька. — Вона сиділа… а я не бачила… я… я…

Всього миттєвість, і в яскраво-зелених очах з’явилися сльози. Хісарія схлипнула і заплакала, як вміють тільки діти. Голосно. Несподівано. Безутішно.