Розділ 1

Худорлява жінка куталась в пухнасту квітчасту шаль, її руки тремтіли. Надворі панувала ніч. Настільки темна та моторошна, що ніхто б не став залишати свою домівку у таку пору. Але хтось таки наважився, бо зараз ця жінка тримала в тремтячих руках скруток ковдр, з якого долинало тихе хникання.

— І що нам тепер робити? — вона озирнулась і зустрілась поглядом з чоловіком, який теж прокинувся від гучного стуку у двері. І теж вийшов надвір, щоб подивитися, кого принесло у такий час. Та нічний гість зник, залишивши на ґанку дитину.

Зараз Канкенстім стояв трохи позаду, обіймаючи дружину за плечі, і дивився на те диво, яке тримала Філарейн в руках. Малеча була закутана у стару поїдену міллю ковдру і тихенько спала, незважаючи на зміни навколо неї. Дитині мало бути не більше тижня.

— Здається, доля щойно запропонувала нам другий шанс, — посміхнувся він, не в змозі відвести погляд від дитини. — Може, залишимо його?

— Здається, її, —  насупилась жінка, не знаючи, що робити далі.

Вона тільки вчора склала речі, збираючись через кілька днів повертатися на батьківщину. Бо вони не змогли виправдати надії свого народу. А тепер на порозі їхнього будинку якась жінка залишила своє немовля. І Філарейн гадки не мала, що робити. 

Дитина здригнулася і розплющила очі. Поглянула на ту, хто її тримає. І заплакала.

— Т-ш-ш, — прошепотіла жінка, посміхаючись малечі. — Все добре, дитинко, все добре. Ніхто тебе тут не скривдить. Здається, ти щойно знайшла собі новий дім.

Канкенстім відступив на крок, усмішка розквітла на його блідому довгому обличчі. Він милувався тим, як його дружина заколисує на руках чужу дитину. Чужу, але тепер вже їхню.

Саме у той момент він зрозумів, що нічого робити не буде. Не піде шукати горе-матір, яка підкинула їм своє дитя. Не стане йти до бургомістра, не стане нікому повідомляти. Він згоден залишити дитину. Нехай, це і людина.

Філарейн озирнулася, на її губах грала легка посмішка. Вона подивилася на чоловіка і підняла брова у німому запитанні. А він лише кивнув. Просто кивнув.

— Тоді розбери речі, — прошепотіла вона, не припиняючи колисати дитину. — І завтра треба повідомити про це Ah harasai.

— Зроблю, люба. Ця дитина наш khisar.

— Ні, — вона похитала головою. — Не khisar, а Хісарія. Це дівчинка. В нас щойно з’явилася дочка, Канкенстім. Наша довгоочікувана дитина.

Наступного ранку Канкенстім вирушив туди, де була батьківщина таких, як він. 

Він пішов з дому рано вранці, коли все невелике містечко ще спало. Вийшов за його кордони і опинився на узліссі. Озирнувся, прошепотів щось собі під ніс і… розчинився у повітрі.

Попереду на нього чекала важка розмова. І чоловік це знав.

Пройшовши знайомими стежками, він опинився там, де панувала магія. Там, де жили інші ельфи. У гаю, який забутою майже усіма мовою, називався Dra’ed Widior. 

Він йшов поміж дерев зі смарагдовими кронами, вітався з ельфами, які траплялися йому на шляху і намагався заспокоїтися. Канкенстім нервував. Він знав, що головний друїд не зрадіє новині, яку зараз почує. Може бути проти. 

Має бути проти.

Передчуття не обдурило Канкенстіма. 

— Пробач, що? — пирхнув старий і за віком, і за виглядом ельф, почувши прохання.

Вони знаходилися у нутрі великого дерева. Не такого, звісно, великого, як легендарний дуб, але все ж таки! Помешкання головного друїда нагадувало собою дерев’яну печеру. З дерев’яних балок звисали довгі ліани з жовтими квітами, які світилися у напівтемряві. Землю укривали килими з живого листя. Останні, здається, навіть не знали, що вже давно не прикріплені до гілок дерев. Тому і зберігали колір й пружність.

З меблів у домі головного друїда було тільки вузьке ліжко і кілька невисоких столів. Останні прогиналися від важкості сувоїв, книг та пляшечок із зіллям, які займали увесь простір.

Канкенстіма завжди дивувало, що Рафан не поставив тут жодної скрині. Але питати про це не наважувався.

— Ви мали сьогодні повернутися з дружиною! — головний друїд не зрадів новині, як і очікував ельф, який ухопив вдачу за хвіст.

Адже так і було! Йому пощастило. Спочатку тоді, коли йому випала нагода потрапити на двадцять п’ять років у світ людей, жити там з дружиною й отримати шанс народити дитину. Бо тільки у світі людей ельфійські жінки могли завагітніти. Тепер тільки там, і ніде більше.

Їхній термін перебування у світі людей добіг кінця. Вони мали повернутися і поступитися місцем іншій парі, якій могло пощастити більше, ніж їм з Філарейн. Але тут…

— Так, у нас з’явилася донька. І ми її не покинемо.

Голос прийдешнього ельфа пролунав впевнено і твердо. Не дивлячись на те, що самого його трясло. Бо слово головного друїда було законом. Проти нього ніхто не наважився б піти. Ніхто. І ніколи.

— Хм-м-м, — видихнув Рафан, примружившись.

Головний друїд був на голову вище свого гостя. Мав м’язисту статуру, був обдарований сірим довгим волоссям, у якому не було помітно сивини. Хоча вона в нього вже мала з'явитися, бо обличчя ельфа прикрашала тонка павутина зморшок. А це вказувало на те, що Рафан майже крокнув за першу тисячу років.