Марія

Зима, лютий місяць, я стою під кампусом університету, чекаю на Маринку, мою подругу дитинства, з якою разом навчаємося на одному курсі, до навчання залишається якихось 10 хвилин, а виявляється, що вона лише прокинулася, а ще годину збиратиметься, ох же ж не вдасться нам обом на першу пару прийти, та й на початок другої мабуть теж.

Стою, чекаю, минуло 5 хвилин, 10, всі порозходилися, залишилася лише я стояти на морозі.

Окуляри спітніли, я поки крутилася на місці теж, голову забула помити учора, волосся виглядає не дуже акуратно, та ще й сухий шампунь закінчився тиждень тому, треба купити новий, плащ від сестри дістався в якості дарунку в честь вступу, теж має вже не першої свіжості вигляд, макіяж не зробила, не встигла бо боялася, що запізнюся на пари, хоча і так запізнююся, та що ж за день...

Від цих думок перервала лише вилита кава зі стаканчику одного з юнаків-старшокурсників. Ходять та штовхаються, наче діти...та ще й з гарячими напоями.

Моя злість не має меж. Скільки ж можна? Усяке в житті траплялося. Але, щоб наскільки.

Один з юнаків розсміявся прями в обличчя і це неабияк вивело з себе, інший високий, з вольовим підборіддям та сірими очима запитав чи все гаразд і чи може чимось допомогти, я  твердо відмовила, хоча, розуміння того, що на очі накочуються сльози прямо перед цими недоумками мене не покидало. Я не виспалася через те, що робила практичну роботу та вивчала матеріал, перечитувала конспекти, а на ранок ще й з книгою в руках заснула, поряд лежав телефон на 25 відсотків заряду, там 13 пропущених від Насті, моєї сестрички, яка як виявляється дзвонила, щоб запросити до себе на весілля, одним словом, усе навалилося, а як з цим розібратися хто зна.

Втомлена і невиспана побрела до універу, а тут таке і як тут не сердитися?