На краю

— Тільки подумати, — сказав чоловік похилого віку у білому халаті, — я пропрацював п'ятдесят років, майже усе своє життя присвятив науці. Захистив докторську, написав безліч наукових робіт, і вони мені кажуть, що час передати естафету молодим. А кому саме, кому?

Вчений обійшов навкруг столу, на якому стояв великий пристрій. З нього виходило багато чорних кабелів. У руці він тримав невеликий гайковий ключ.

— Нічого, коли вони побачать, чого я зміг досягти, вони зрозуміють, що таке справжній вчений. Те, що я зробив, один, не змогли зробити досі більше ніж двісті вчених. Вони, мабуть, думають: раз усі вчені носять білі халати, то вони однакові, їх можна міняти місцями й нічого не зміниться. Але ні, — він зробив короткий жест рукою, — це не так.

І знову низько нахилився, щоб перевірити ще одну гайку.

— В наш час усе було по-іншому: ми знали, чого прагнули, наука для нас була усім. А це нове покоління, — він похитав головою, — навіть не знають, навіщо ходять на ті пари. Пропаще покоління! Як тільки приходить весна, половину як вітром здуває.

Він підійшов до кінокамери, яка була встановлена на штативі, і ввімкнув трансляцію. Через кілька хвилин багато вчених із цікавістю та жахом дивилися ефір із квартири їхнього колишнього колеги.

— Цей прилад, який ви бачите, — почав вчений, — мініатюрна термоядерна бомба. І хай вас не вводить в оману її маленький розмір. Якщо брати найбільшу термоядерну бомбу, яку випробувало людство, — вона, як ви знаєте, була близько п'ятисот мегатонн, — ця набагато потужніша. Її еквівалент може досягати восьмисот мегатонн. Я зміг цього досягти за допомогою цього невеликого пристрою.

Він дістав із холодильника прилад, який складався з п'яти колб: посередині найтовстіша світилася синім кольором, а з чотирьох сторін тонші — зелено-кислотним.

***

— Нато, ти не повіриш, що в нас тут відбувається! Я тобі кидаю трансляцію, ти усе зможеш побачити сама.

Ната відкрила трансляцію, яку надіслала її сестра. Вона швидко зв'язалася з колегою по роботі.

— Кевіне, слухай мене, що там зараз у нас в ефірі?

— Трансляція регіонального футболу.

— Я зараз скину тобі посилання на трансляцію, я хочу, щоб ти пустив її в ефір.

— Нато, що ти задумала? Я не хочу встрявати у всякі…

— Слухай, це може бути дійсно сенсація!

— Ти минулого разу теж так казала, а потім нас позбавили премії.

— Якщо я буду не права, звалиш усе на мене.

— Це якщо нас з тобою не виженуть із роботи.

— Кевіне!

— Добре, добре, давай посилання.

***

— Якого біса? — сказав чоловік, сидячи перед телевізором у майці, яка колись була білою.

— Що ти так ореш? — жінка у фартуху зайшла до кімнати, витираючи руки об рушник.

— Перервали футбол і запустили якусь чортівню.

— От і добре. Піди поки, в тебе перерва, викинь сміття, а то там капуста скоро почне тхнути.

Жінка обернулася і пішла назад на кухню.

— Чуєш, — крикнув чоловік, — мать, у нас якийсь кулібін у себе в квартирі зібрав бомбу!

Жінка знову зайшла до кімнати й подивилася в телевізор.

— Слухай, так він живе у будинку за маркетом! — Чоловік розвернувся до жінки. — І чого ти шкіришся, як придурок?

— Ти ж не думаєш, що він і справді міг зібрати, як її там… термоядерну бомбу у себе в квартирі?

— Чоловік моєї двоюрідної сестри, якого посадили до в'язниці, робив підкоп у тюрмі. Знаєш, чим він це робив? Ложкою! І за чотири з половиною роки зміг звідти втекти. Тому я думаю, що якщо дуже захотіти — все що завгодно можна зробити. А ці вчені… усі трохи того…

— Ти мені цю історію раніше не розповідала, — сказав, усміхаючись, чоловік. — Якби я знав її раніше, можливо, подумав би, одружуватись на тобі чи ні.

— Я тобі нагадаю, що коли ми одружувались, я вже була вагітна. І якби ти цього не зробив, то опинився б там, де й мій кролик Роджер.

— І де він?

— Похований на задньому дворі у мого батька.

У чоловіка зійшла усмішка з обличчя, він почухав потилицю.

— Так… а що сталося з чоловіком твоєї… двоюрідної сестри? Він далі жив довго і щасливо?

— Ні. Як тільки він втік із в'язниці, у той же день поцупив у когось гаманець, зайшов до найближчої розливайки, влаштував там п'яний дебош і зранку вже прокинувся знову в камері.

— Хоч копав недаремно.

***

У сусідній кімнаті сиділа дівчинка шести років. У руці вона тримала мобільний телефон: камера була ввімкнена, як і трансляція на її каналі.

— Привіт, мої любі підписники! З вами Джея. Як ви вже знаєте, якщо дивитеся телевізор, біля мого будинку якийсь чудик зібрав бомбу. А якщо не знаєте — я вам усе розповім, і навіть більше: ви зможете побачити все на власні очі! Єдине, що зараз потрібно — це непомітно вислизнути з дому. Але я робила це вже понад тисячу разів, тож залишайтеся зі мною.

Ось ми й на вулиці. Це мій чотириколісний велик. Правда ж він класний?

По екрану телефона побігли червоні сердечка.

— Не будемо гаяти часу даремно, — дівчинка закріпила телефон на кермі й покотила вперед.

Перед будинком стояло кілька машин. Одна була велика, червоного кольору, схожа на пожежну, але вона не мала ні драбини, ні чогось схожого. Раптом її задній борт почав повільно опускатися: масивна сталева плита торкнулася землі, утворивши металевий пандус.

— Нічого собі! Ви це бачили? — Джея подивилася на екран. По стрічці полетіли «пальці вгору» та різноманітні смайлики. Дівчинка усміхнулася.

Із під'їзду четверо людей вивозили масивну залізну каталку, на якій простирадлом було накрите щось велике.

Дівчинка натиснула в чаті на значок мікрофона:

— Це, мабуть, та штука. Ви бачите?

Чат знову оживився. Слідом за людьми з каталкою вийшли двоє службовців у поліцейській формі, один із них підтримував вченого під руку. Вони сіли в легкову машину й поїхали. А чоловіки біля вантажівки, завантаживши пристрій, зстрибнули всередину, і сталевий пандус почав підніматися.