Розділ 2 : Бункер

Бункер був розташований в густому сосновому лісі, непомітному для людського ока - розташувався вхід до бункера. Побудований в далеку другу світову війну, одними катами для захисту свого жалюгідного життя від зазіхання іншого ката, він пережив і тих, і інших, і став в пригоді для захисту та укриття для групи з 70 чоловік, хто б міг подумати, що створений майже 100 років тому бункер зміг зберегти свої основні функції, лише довелося оновити систему вентиляції, назбирати з навколишніх сіл ліжка, кухонні прилади, десь взяти і генератори.  На щастя, бункер містив більше кімнат ніж було людей, тому вже було організовано склад для зброї,  склад для їжі в якому вмістилося 4 великих холодильника, все це містилося на другому поверсі, а на першому поверсі розмістилися люди, кімнати були просторі, місця всім вистачало, тому ще був зроблений шпиталь, нам пощастило, що серед людей знайшлися медики ,і з медичним обладнанням  та препаратами проблем не було, цього залишалося вдосталь, тому все складалось, неслося та зберігалося. Господарські руки брали все що могли взяти та зносили все в бункер. Життя там вирувало, всі вже познайомилися, обжилися, де-не-де на коридорах висіли картини, єдина віддушина минулого життя, життя, яке вже ніколи не повернеться… Так минали дні, тижні, місяці. Люди згуртувалися, почали ходити в вилазки,   приносити їжу, так, як людей було багато, то й потребувалося їжі не мало, тому й вилазки ставали все частіше. Головним в бункері був Варяг,  він відповідав за заготівлю, зброю та напевно за найголовніше – життя людей.  Саме він створив групу заготівельників, добре підготовлених, натренованих людей, які раніше мали  справу зі зброєю або проходили військову службу. Вони тренувалися, загартовувалися, проходили злагодження , бо як казав Варяг, якщо хтось один не зможе вбити або вистрілити вчасно, ми або втратимо заготівельника, або втратимо здобич, і тоді буде погано тому, що від нас залежить життя тих, хто знаходиться в бункері.  Всі намагалися робити свою роботу як можна найкраще. Одного разу, під час однієї з вилазок, група заготівельників натрапила на невелике село, яке здавалося порожнім і занедбаним. Вони вирішили розділитися і пошукати щось корисне в хатах. Варяг із двома іншими пішов до найбільшої хати, яка мала вигляд колишньої школи. Вони обережно ввійшли всередину і почали оглядати приміщення. На стінах висіли старі фотографії, на дошці були написані якісь слова, а на парті лежали зошити та підручники. Варяг підійшов до дошки і прочитав напис: "Урок історії. Тема: Друга світова війна. Як вона почалася? Хто брав участь? Які наслідки мала для України?" Варяг зітхнув і подумав, що це була давня історія, яка вже не мала значення в сучасному світі. Він відвернувся від дошки і побачив, що один з його товаришів знайшов ящик з консервами. Він підняв його і показав Варягу. Варяг кивнув і сказав, що це добра знахідка. Він попросив його взяти ящик і піти до машини, де чекали інші. Він сам залишився в будівлі щоб перевірити ще одну кімнату. Він відкрив двері і увійшов. Там була мала бібліотека, з полицями, заповненими книгами. Варяг любив читати, тому він не міг пройти повз такого скарбу. Він підійшов до полиці і почав переглядати книжки. Були там романи, поезії, наукова література, енциклопедії, дитячі казки. Варяг взяв одну з книг і прочитав її назву: "Кобзар". Він розпізнав це як збірку віршів Тараса Шевченка, великого українського поета. Він відкрив книгу і прочитав перший вірш:

Заповіт

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани, і гори —

Все покину, і полину

До самого бога

Молитися... а до того

Я не знаю бога.

Варяг затремтів від емоцій, які викликали в нього ці слова. Він відчував, що вони говорили про його рідну землю, про його народ, про його боротьбу. Він відчував, що вони надихали його на життя, на сподівання, на волю. Він закрив книгу і прижав її до грудей. Він вирішив, що він забере її з собою, щоб поділитися з іншими, щоб прочитати їм ці вірші, щоб розповісти їм про Шевченка, про Україну, про історію. Він вийшов з хати і пішов до машини, де чекали його друзі. Вони побачили, що він тримає в руках книгу, і запитали, що це таке. Варяг посміхнувся і сказав:

- Це Кобзар. Це наша душа. Це наш заповіт...мусимо вчити своїх дітей всього найкращого... всього що було,є і буде....вирушаємо далі, нам ще дуже багатот потрібно зробити, заради наших рідних та близьких.