Розділ 1 : Коли остання надія згасне

Варяг прокинувся посеред глухої ночі, сьогодні чомусь не спалось, не зміг заснути, так ніби щось в середині передчувало біду,

• Коханий, котра година вже час прокидатися? – крізь сон посміхаючись сказала Аріадна.
• Ні, моє маленьке коханнячко, поспи ще трішки, я нібито вже виспався.
• Що знову тебе мучать нічні жахіття? Знову ці спогади?
• Все буде добре. Я відновлюсь. Я обов’язково прийду в себе.
• Обійми мене, коханий.

Варяг ліг поруч з Аріадной, обійняв,  ніжно поцілував, такий солодкий та ніжний запах тіла змусив закрити очі та насолоджуватися  хвилинами поруч з коханою… як же це приємно- відчувати запах тої яку кохаєш понад все в житті. 

• В нас сьогодні важлива місія….

Але Варяг не встиг доказати, раптом зникло світло, а телефон почав сигналізувати про ядерну катастрофу….

« Увага ядерна небезпека, це не навчальна тривога»  тривога звучала пронизливо та настирно…. До цього були тисячі тривог…але ж… ця тривога значила що прийшов кінець… все поділилося на до та після….

• Швидше збирай речі першої необхідності… потрібно поквапитися…. Машина заправлена?
• Так - голос Аріадни звучав тривожно та злякано- все заправлено….було…
• Швидше буди дітей, збирайте речі… ми мусимо… ми мусимо встигнути покинути будинок та знайти укриття до того як  будуть вибухи – голос Варяга звучав тривожно- Я знаю куди ми поїдемо… я памятаю  де ми можемо заховатися та пережити це все…. Швидше…. В нас на дорогу вистачить 15 хвилин, і вже будемо там. Ми будемо жити… будемо врятовані…обовязково

Надія та сподівання – такі солодкі слова, що так часто звучать з наших вуст. Ми сподівалися. Сподівалися на краще життя, на життя яке віщувало нам процвітання, мир та спокій. Життя яке мусило вирувати та  рухатися…але воно завмерло… зупинилося. Все що мало трапитися, вже давно трапилось. Війна та голод – напевно найтяжчі випробовування для  націй та  держав, ядерна війна-випробовування  для людей.  Під час ядерної війни зникають кордони, стираються цілі держави з нашої довгостраждальної Землі. Нажаль, ядерну війну не міг зупинити ніхто, не зважаючи на попередження,  погрози, та зроблене  все можливе для того щоб її не було ,відчуваючи свою соромну та неминучу поразку  країна-терорист – росія - на чолі з зійшовши з розуму президентом запустила  ракети з ядерними боєголовками вбивши нашу надію  та віру, знищивши все живе на території декількох областей  України та забруднивши решту областей нашої незламної держави так, що там життя було неможливе або обмежене… але не дивлячись ні на що, ми вижили… ми продовжували жити  на  рідній, але вже забрудненій радіацією та покинутій більшістю людей, які встигли евакуюватися, землі. На землі, на якій ми народилися, виросли, на землі де ми вчилися мріяти, де ми з сумом хоронили наших Героїв, де ми кохалися та замріяно дивилися в небо.  Напевно найтяжче було ховати своїх близьких, друзів, знайомих. Найтяжче, напевно прощатися з тими хто тобі був як рідний, а потім все втратило сенс. Ми звикли, ми змирилися, наші серця билися лише заради помсти, ми жили заради тих хто залишився поруч з нами. Щастя таке крихке.  Його можна зруйнувати ракетами, бомбами, його можна розстріляти з танків, вбити випустивши кулю в висок беззахисних людей… Деякі будуть дивитися на вас як на Ісуса,  який страждав заради всього людства, деякі будуть дивитися на вас як на Іуду і справді  вважати що ви їх зрадили. А ніхто не зраджував, ніхто не страждав за країни Європи, ми були тими хто хотів зупинити тирана, хто хотів нарешті покласти край гніту який вже й так  триста років панував на наших землях, дехто йшов заради помсти за своїх рідних та близьких яких вбили російські терористи, дехто  йшов з ідейних міркувань, хтось хотів покласти кінець  знущанням.   Страх помер, відродилась надія... надія на життя, будь-яке, але життя. Ми трималися за неї до останнього подиху, до останнього слова, що мов птах злітав з наших вуст і прямував ввись, який можливо навіть не був почутий тими кому він присвячувався.   Все частіше слова летіли в вись, але  нікому було їх вже чути.

Ми були тими хто став на захист  СВОЄЇ держави та НАЦІЇ, в той час коли гнила  та  духовно бідна європа могла лише сказати що вони дуже сильно занепокоєні, та говорити про якісь терміни для того щоб Україна впала,  але Україна вистояла  і продовжувала боротьбу   за свою волю, за своє майбутнє,боролись, тільки от не знали що прийде той день коли все стихне… коли затихнуть гармати, коли ніхто не почує більше постріл чи автоматну чергу , коли розійдуться всі по домівкам коли вже буде байдуже, чи виграли ми  цю війну чи програли…  було вже всім байдуже, всі намагалися як можна скоріше знайти укриття, для того щоб врятувати себе, своїх рідних та близьких.  Вже ніхто не думав як воно буде далі,  головна мета – вижити…. Головна мета жити…1