Розділ 7.1

Вибачаюся за затримку продовження. Нажаль, хворію:( і тупа моя голова. Але я вже тут, з продою. Приємного прочитання ❤️

Хея прокинулася, коли в щоку дмухнув холодний північний вітер.

Вона розплющила очі і побачила… хмари. Здригнулася всім тілом. Ще сон чи вже реальність?..

А потім помітила попереду рогату голову Анори і розмах її крил по боках.

Політ.

— Прокинулася, сонько? Так солодко спала, що я не став тебе будити, — пролунав над вухом голос Ітана.

Хея повільно кліпнула, змушуючи себе прокинутися. Опустила погляд униз… вона була пристебнута за стегно до сідла тим самим ременем із «проблемною» пряжкою. А ще прив'язана мотузкою за талію до торсу Ітана.

«От конструкція!» — подумала вона і позіхнула. І тієї ж миті їй до рота прилетів шматочок персика. Соковитий, солодкий, несамовито прекрасний.

— М-м, це що ще за пестощі?! — обурилася вона, відкушуючи фрукт просто з його руки.

А принц знов за своє:

— Замість сніданку, дівчинко. Погодую тебе трошки, щоб не відчувати твої кісточки.

Брова Хеї скептично поповзла догори.

— Ну, я не думаю, що після цієї подорожі нам ще доведеться мати настільки тісний контакт, щоб ти там щось відчував, — сказала вона і, доївши персик, грайливо вкусила його за кінчик пальця.

Вершник зойкнув і струснув рукою.

— Ну… так. Судити тебе будемо, а там хтозна, як твоя доля складеться, — хихикнув він і перевів погляд на скелі вдалині. — Ще трохи летіти залишилося.

— То ти… даси мені покої, як у найкращих романтичних казках? — у її колючій душі раптом прокинувся гумор.

Ітан завмер з протяжним «е-е-е»…

— Шибеницю не хочеш?! — різко заперечив він і штовхнув Анору ногою в бік. — Ану! Щоб за пів години були вдома!

Хея дзвінко засміялася.

— Нічого собі в тебе смак! Ліжко проміняти на шибеницю!

Вона закусила губу й захитала головою, насолоджуючись цим хаосом.

Принц пирхнув.

— Ліжко? Будь-де, тільки не там. Особливо з тобою…

— То все ж таки… шибениця? А-а… так ось що означає вислів «задушити любов’ю»!

Дівчина невпинно сміялася, і плечі її підстрибували.

Ітан видихнув їй на вухо.

— Печера, гніздо дракона, свіжий сінник, ліс, озеро, водоспад, галявина з багаттям — безліч прекрасних місць. Жодних ліжок. Це нудно!

— Але перемагає у відборі шибениця, — Хея зареготала, аж до сліз.

Чоловік зціпив губи. Нахмурився.

— Я кину тебе в темницю. Темну. Холодну. Страшну. Зі щурами. Правда, як у казці? Поганій казці про лиходія.

Хея перестала сміятися і витерла сльози.

— Ну звісно. Тільки не забудь приносити мені шматочки персиків і годувати з рук.

— Посаджу тебе на хліб з водою! І не відвідуватиму, — твердо промовив принц, тримаючи кам'яний вираз обличчя.

Дівчина озирнулася на нього і зітхнула:

— Звісно. Я б теж хотіла, щоб ти так вчинив. Бо все інше — буде дуже неправильно. Я злочинниця, дівка з села, із занепалого роду. Принцу не можна бути зі мною надто добрим. Ми не в казці… а я не та красуня, яка може розраховувати на диво. Я Хея, мисливиця, а не попелюшка…

Ітан розгублено глянув на неї і відвернувся, добираючи слова:

— Я не той, хто судить за походженням. Тільки душа, тільки вчинки… І мій батько теж такий. Тільки ще мудріший, через прожиті роки.

— То мені не варто боятися короля?

— Тобі — ні. А от мені… він гніватиметься, що я потрапив під стрілу. Це… знаєш… ганьба для теруїна. Він точно скаже, який я незграбний воїн.

Хея хмикнула, але промовчала.

Анора зробила маневр, розсікла крилами хмари і кинулася до скель. Поруч з ними ширяли десятки драконів і грифонів. А самі скелі складалися не лише з каміння, а й з палаців, занурених углиб гір. Це було дивовижне місто, неприступне і недосяжне для простих людей.

Кожен будинок із терасою, колони тримають навислі скелі, а висячі сади доповнюють усе неземною красою. Тони піщані, бурі, темні — мов дика природа гір. А дракони — золоті, срібні, бронзові, із зеленою лускою і чорні, як ніч. Рогаті й безрогі, і навіть з двома парами крил. А грифони, пернаті, і ніби зліплені з піску, кричали на весь гірський хребет.

Хея роззявила рота. А очі її засяяли.

— Це Тарракотія?! — вигукнула вона, палаючи від захвату.

— Моя країна вершників. Міф, що є насправді! — велично промовив Ітан і розвів руками, вітаючи свій рідний дім.

Його голос злився з шумом водоспаду, що зривався з краю скелі й падав у невідомість під хмарами, і кожне слово відлунювало в реві драконів.