Розділ 6.1

Ітан задоволено кивнув і, підхопивши полонянку на руки, поніс її до Анори. Закинув у сідло й сів позаду.

Хея виструнчилася, коли його руки обвили її, замикаючи в кільце.

Так багато близькості…

Фассульк підхопив її вузлик і першим злетів у небо. Дракониця протяжно заревіла й теж змахнула крилами.

Принц надійно тримав бранку, водночас стискаючи повід. Його коліна тісно притискалися до її стегон, а підборіддя він спер на її світлу маківку.

Хея забула, як дихати. Вона. Верхи. На драконі. І в найтісніших обіймах у її житті.

Ступнями вона не відчувала землі. Пурхала серед хмар, мов мрійниця, і боялася глянути вниз.

— Ти не даси мені навіть попрощатися з родиною?! — розгублено спитала вона.

Ітан хмикнув.

— Гаразд. Дам. Я ж не тиран.

Він легенько штовхнув Анору п'ятою в бік і розвернув її.

— Моє село десь там! — схвильовано вказала Хея на підніжжя сусідньої гори.

Чоловік закотив очі.

— Ох, не можна мені бути таким добрим. Летіти далеко... — пробурчав він, але дракониху не зупинив.

Хея притулилася спиною до викрадача, шукаючи опори. Руки досі були зв'язані.

«Якщо впаду, то це буде найбезглуздіша смерть для мисливця. Ганьба!» — подумала вона, сильніше втискаючись в обійми Ітана.

Анора заричала й кинулася вниз.

— Показуй дорогу, злочиннице! — пролунав її голос, поки вона кружляла над скелями.

Хея вдивлялася вниз, та вже не пам'ятала точного шляху, яким прийшла.

— Не скажу напевно, треба пролетіти далі! — крикнула вона і відчула, як усі м'язи Ітана напружилися.

Вона озирнулася, думаючи, що він злиться. Але його погляд був прикутий не до неї, а до вершини скелі.

І Хея глянула туди ж. І завмерла.

Джен.

Він стояв на піку, дивився прямо, й націлював на них рушницю.

— Хеє, відвернися! — закричав він, під голосний лай Бакса, і натиснув на гачок.

Мить — і куля влучила Анорі в бік.

Дракониця заревіла. Ітан різко розвернув її мордою до кривдника, вихопив стрілу з сагайдака Хеї, натягнув тятиву і відплатив тим самим.

Стріла вп'ялася Джену в руку. Він заричав, кинув рушницю і схопився за древко.

— Він тебе знає?! Хто це?! — прогримів Ітан бранці на вухо.

А вона не могла вимовити і слова.

— Хеє! Стрибай! Негайно! — прокричав лісоруб, дивлячись прямо їй у душу.

Хея заципініла на мить. Його погляд з-під лоба не обіцяв їй нічого хорошого. Рівно, як і гарчання принца позаду. Вона опинилася між двох вогнів.

«Тікати? До Джена? Так?.. Але ж… я пішла.. Він… він простить мене?» — думки, що мали звести з розуму.

Джен зціпив зуби.

— Або ти стрибаєш, або я тобі допоможу! — проричав він і знову схопив рушницю.

Дівчина зблідла й глянула на Ітана. А він, і без її відповіді, вже розвертав Анору до хмар.

— Це мій колишній! Ні! Я не хочу до нього! Тікаймо! — закричала вона, і в ту ж мить принц смикнув за повід.

Хея втиснулася в широкі груди викрадача і несміливо озирнулася.

Джен. Знову. Вистрілив.

І влучив Анорі в хвіст.

Та слава богам, його лютий рик залишився десь далеко позаду, коли бронзові крила дракониці знову розсікли хмари.

Дівчина глибоко вдихнула і застогнала.

Родина. Вона не попрощалася. Не обійняла малечу. Не поглянула в очі батькові. Кінець.

Її біль переплівся з болем Анори.

— Чому люди завжди такі?.. — простогнала дракониця. — Він точно відбив мені луску!

Ітан міцно стиснув повід, вливаючи в нього всю свою лють.

— Дарма! Не можна бути добрим для всіх! Велика ціна за ніщо…

— Пробач… — Хея залилася сльозами. — Я й гадки не мала, що він... шукає мене.

— Це був твій чоловік? — тихо спитав воїн, дивлячись на її заплакану щоку.

Мисливиця ледве зібралася з силами. Закрила очі. І ледь чутно прошепотіла:

— Наречений. Майже. Я втекла від нього. Коли він почав ламати мою волю.

...Автор: Ага, Ітане, це "найдоречніше" питання, яке ти міг задати зараз! Твоя дракониха поранена, ви ледве втекли, і ти не питаєш "цей тип небезпечний, у нього є тут поплічники?", ні. Ти питаєш, "це твій чоловік? Я тебе вкрав у нього, виграв в поєдинку?" Ох, як доісторичний самець :D