Розділ 5.2

Чоловік важко дихав, спираючись на тіло дракона. Його оголені широкі груди високо здіймалися, а поміж рельєфних м'язів струмками стікала кров, розбавлена озерною водою.

— Ти хто така?! — проричав він, стискаючи кулаки. — Що ти твориш?! Браконьєрка?! Я знищу тебе!

Його сірі очі метали іскри, не гірші за драконячі.

Він блискавкою рушив на Хею.

— Я… я не хотіла… я в дракона… — вона намагалася зібрати думки до купи, і осягнути реальність, що розлетілася на друзки.

З диким ревом чоловік схопив стрілу, що стирчала з плеча, і виламав її, розтрощивши древко в долоні. Його мужнє обличчя скривилося від болю та люті, а білосніжний оскал не обіцяв нічого доброго.

— Ти хотіла вбити Фассулька. Ти хотіла поранити Анору. І ти. Влучила. В мене! Дівчисько! Нахабне, зле дівчисько! — він прокричав це так, що гул покотився горами.

Різким випадом вперед він скоротив відстань між собою і нею. І насувався, мов грізний гірський ведмідь.

А Хея відступала. Крок за кроком, задкуючи. Мисливський запал зник. Тіло стислося від первісного страху. Велетенська постать чоловіка нависла над нею, накривши зловісною тінню.

— Малявка! — гаркнув він й потягнувся до неї рукою.

А вона втекла.

Не озираючись, кинулася до лісу.

— Стій! Поглянь в очі справедливості! Де твоя честь? — гримів він їй услід.

Та вона не спинялася ні на мить. Гілля хльоскало по обличчю, колючки дряпали шкіру. А він наздоганяв. Бо чоловіки завжди швидші.

За те жінки не здаються.

Вона змінила напрямок, стрибнула в крижану воду озера і попливла до іншого берега — туди, де залишилися її речі. Та він, не вагаючись, кинувся за нею. Багряні кола розійшлися по воді від його рани, але він не зважав.

Хея не встигла відплисти й на кілька метрів, коли його дужі руки обхопили її зі спини. Вона відчула, як жар його розпаленого люттю тіла обпік її крізь мокру сорочку, і контраст із ледь теплою водою озера був нестерпним. Його пальці мертвою хваткою вчепилися в неї, в тканину, до звуку розірваних бавовняних волокон.

А на вухо враз прогримів рик:

— Стій, бо буде гірше!

Дівчина забилася, мов скажена. Виривалася, розхлюпуючи воду. Та він знову знерухомив її і поволік до берега. Хоча вона билася в його обіймах, як спіймана рибина, він тримав її залізною хваткою.

— Відпусти! Гар-р-р! — заричала вона, як загнаний звір, і, вивернувшись, вкусила його в здорове плече.

Чоловік стерпів, стискаючи зуби, і одним ривком витягнув Хею на берег.

Пропускаючи грудями глухе гарчання, він жбурнув її на землю, як щось важке.

А потім...

Схопив її лук.

Вихопив стрілу.

Натягнув тятиву.

І здобиччю вже стала вона.