Розділ 4.1

Щойно Хея дісталася галявини на вершині гори, з її грудей вирвався полегшений видих. Село залишилося далеко внизу, а за її спиною ніби виросли крила. Воля. Уся та худоба, перепалки й побутовий гніт були десь там, а попереду чекав незвіданий світ.

Хея сіла в тіні дерева й розкрила наплічник. Мотузка, кілька гаків, фляга з водою, кресало, сірники — усе на місці.

«Треба було ще голівку сира поцупити, — промайнула думка. — Три дні протрималася б... Дідько». Та вона збиралася наспіх. Добре, що хоч вислизнула непоміченою. І на тому дяка.

Поки над головою щебетала птаха, мисливиця перевірила наконечники родових стріл. Гострі. Дев'ять штук. Лише один трохи затупився. Її сірий погляд ковзнув по скелях.

«От би перебратися на той бік гір. Старі кажуть, там ще є дракони... Може, й той чорний, якого ми з батьком не добили, теж там?..» Думки текли неспішно. Попереду — невідомість. Назад дороги немає.

Осіннє листя тихо спадало їй на плечі. З дому втекла. Нареченого кинула. Тепер вона сама проти цілого світу.

— Джен мене так просто не відпустить, — прошепотіла вона, закушуючи губу. — Треба йти вище.

Вона звелася на ноги. Гірський вітер обвіяв її вдумливе обличчя і заграв у пасмах світлої коси. Благословив на шлях.

Закинувши на спину наплічник, Хея рушила схилом угору. Дерев ставало все менше, їх змінювали сухі чагарники. Вона натягла шкіряні рукавиці й почала дряпатися вгору, хапаючись за виступи каміння.

Сонце вже сідало за обрій. Час було шукати прихисток.

Майже на самій верхівці гори мисливиця знайшла ще одну галявину і рушила крізь неї до хвойного лісу. У гущавині, в затишному кільці старих ялин, вона помітила великий валун — ідеальне місце для ночівлі.

Вона швидко назбирала сухого гілляччя. Дорогою назад знайшла кілька міцних білих грибів та одну лисичку на вечерю.

Вправними рухами вона виклала з дрібного каміння коло для вогнища, кинула всередину жменю сухого листя і з першого ж сірника видобула вогонь. А потім почистила гриби, нанизала соковиті шматочки на гілку і запекла над полум'ям. З'їла просто з обвугленого прутика, відчуваючи димний, лісовий смак.

Коли на небі вже панував місяць, Хея сперлася спиною об теплий валун, готова до сну. Просто під зорями.

Вона не боялася дикого звіра. Хай приходить. Вона його вб'є. І з'їсть.

А в селі тим часом лютувала буря. Джен метався по хаті, наче вовк у клітці. Кожен його крок гучно відлунював у тиші. Час від часу він гримав кулаком то по стіні, то по столу, і Жанна здригалася від кожного удару.

— Де вона, чорт забирай?! — питав він у порожнечі, і в його голосі відчувалося звірине гарчання. — Заблукала? Вбилася? Втекла?!

— Синку, місяць тільки зійшов. Пізно пішла, пізно й повернеться. Заспокойся... — почала було мати.

— Голову їй відкручу! До батька поверну! — перебив він. — Більше до лісу не піде! Ніколи! Сидітиме в хаті під замком!

Він знову вдарив кулаком по столу — цього разу так, що по дубовій стільниці пішла тріщина.

Мати зойкнула, затуливши рота долонею.

Джен різко відчинив вхідні двері й вийшов на поріг. Приклав пальці до губ і пронизливо свиснув. З темряви виринув Бакс, голосно гавкаючи у відповідь.

Джен накинув на плечі кожуха, зняв зі стіни рушницю і, не дивлячись на матір, кинув через плече:

— Я. За. Нею.

Жанна хотіла щось сказати, але він уже зник у темряві, гримнувши за собою дверима.