Розділ 1.1

«Мого прадіда вчив його батько: дракон у небі – це виклик і слава. Мене вчив мій: ящірка на камені – це три лірхи на вечерю.»

Хрускіт гілля під чоботами відлунював у такт її напруженому диханню. Дівчина йшла лісовою стежкою, і погляд її раз у раз підіймався до неба, що вже бралося вечірніми сутінками. Важкий наплічник та сагайдак зі стрілами тиснули на плечі, змушуючи горбитися. Втім, рівна спина — то клопіт для німф, а не для мисливиці.

Дівчина підправила лямки, підкинувши торбу вище, і вихопила стрілу. Тятива натягнулася вмить: на камені, намагаючись упіймати останнє проміння, грівся невеликий сонячний пересмик. Мить — і стріла, мов проклята доля, знайшла свою ціль.

Дівчина зітхнула й попрямувала до здобичі. Кінчиком ножа вона обережно підчепила одну, найяскравішу, лусочку з шиї ящірки і поклала її на теплий від сонця камінь — данина Лісовому Богу-Батькові.

— Хай прийме тебе у свій рай, — прошепотіла вона.

Луска впольованого ящера спалахнула, впіймавши-таки останній сонячний промінь. Мисливиця оцінювально торкнулася її й промовила: «За три лірхи піде. Гарна шкірка».

Знявши наплічник, вона розв’язала вузол на верхівці й відкрила торбину, де вже лежало кілька впольованих ящірок. До них вона кинула й нову здобич, після чого витерла наконечник стріли об ганчірку і нею ж прикрила тушки.

З натужним зітханням дівчина закинула наплічник на плечі й вхопила в груди вологий переддощовий запах лісу. Не забарилася, рушила далі.

Вечір підганяв, тож хрускіт осіннього листя та гілля під ногами залунав частіше. Подекуди її крок переходив у біг. Стежка невблаганно вела в гори, де перетворилася на сходи. Кам’яні плити, вкриті мохом, вистеляли шлях на пагорб, на якому височів дерев’яний будинок. Навколо нього гасала дітвора, а білява жінка в хустці на плечах намагалася загнати їх до хати разом із курми.

Мисливиця важко зітхнула — і зовсім не від втоми. Її погляд сірих очей прикипів до постаті сестри, що застрягла десь між юначкою та дорослою. Вона нічого не робила — просто сиділа під хатою на лавиці й мрійливо дивилася на небо.

«На днях, здається, я день народження маю, — промайнула в голові гірка думка. — Двадцять два мені стукне — і спишуть з рахунків, щоб оця квітла, на видання! Панна наша, недоторкана!»

Погляд на сестру, на її спокійні, складені на колінах долоні, змусив Хею мимоволі стиснути кулак так, що нігті вп'ялися в шкіру. Її руки — шорсткі від тятиви та ножа. А ці — м'які, створені для кращого життя, яке вона, Хея, мусить їм усім забезпечити. От би й справді сталося диво. Диво, яке б у день народження забрало її геть із цього пагорба, з цього життя...

— З поверненням, Хеє! — гукнула жінка, щільніше загортаючись у хустку. Двором гуляв прохолодний гірський вітер.

Хея ледь помітно махнула у відповідь рукою. Дійшовши до трьох кам'яних сходинок, що вели до тераси, вона скинула наплічник і почала щось шукати поглядом біля дровітні.

— Мамо, батько вже вдома? — спитала вона й безсило опустилася на сходи.

— Так, щойно пішов коня з пасовища забрати, — відповіла мати, закутуючи наймолодшу дитину у кожух.

— М-м-м, — протяжно видихнула Хея і скосила погляд на сестру. — Лано, завтра чиститимеш шкіри. Разом зі мною. Встанеш зі сонцем.

Сестра, схрестивши руки на грудях, відвернулася. Заперечливо хитнула головою.

— Відчепися! — раптом гримнула мати. — Лана — не мисливиця. Їй скоро паничів у місті шукати, нічого руки бруднити. Хоч хтось із вас мусить вдало вийти заміж, щоб ми всі нарешті зажили добре!

Хустка ніби злетіла з її плечей разом із маскою втомленої матері.

Хея сперлася ліктем на огорожу тераси й занурила пальці вглиб світлої коси.

— Ага, тільки ящерів усе менше й менше. Сама дрібнота ловиться! Дракони втекли в гори, а з ними і віверни, і великі ящірки. А з цих, — вона кивнула на торбу, — шкіри й на рукавицю не вистачить!

— Знову скиглите? — подвір'ям розлився низький голос із відтінком утоми та хрипоти.

Хея підвела погляд і з надутими щоками видихнула. До них із матір'ю прямував високий, дужий русявий чоловік. Він вів коня за повід до стайні, що ховалася за рогом будинку.

— Сам знаєш. Мисливці на драконів — це вже казки для дітей. Коли ти сам востаннє на полювання ходив? Не хочеш свою колишню велич на польових ящірок розмінювати. На віверну чекаєш. Чи на дракона, так? Я скиглю, а ти не дієш, ось яка правда, батьку!

Хея відвернулася й відгородилася від світу, притуливши долоню до щоки. Це був її щит від слів-стріл, що зараз мали полетіти в неї.

— Хеє! Скільки разів я тебе попереджав? Твої слова тобі дорого обійдуться! Мовчи та полюй! Ти старша — ти й відповідальна. Ти мисливиця, а вони всі, — він махнув рукою на сім'ю, — під твоєю опікою. Я свою роботу теж роблю!

— Мама, до речі, не чекає на сьому дитину? — з гіркою насмішкою спитала дівчина і піднялася. Не озираючись, вона рушила в дім і з гуркотом зачинила за собою двері.

Відповідь батька, мов штормова хвиля вдарилася об них: «Негідниця!».

Вітаю вас, любі читачі, в моїй новій історії! Ця книга братиме участь в КОНКУРСІ на Букнет, тож я дуже розраховую на вашу підтримку! Кожне серденько, кожне додавання в бібліотеку, кожен коментар – мають велике значення!

Попередження: перші 20 стр – у нас сильна розкачка і нагнітання напруги перед ВИБУХОМ у сюжеті. Все заявлене в анотації – буде, і буде настільки палким, що екран має розплавитися *зітхає*