Розділ 2.1

Ранок не питав дозволу. Він увірвався до кімнати нахабним сонячним променем, що спершу ковзнув по щоці Хеї, а потім стрибнув сліпучими зайчиками просто у вічі. Йому вторив хрипкий крик півня з двору. А з кухні вже тягнувся густий запах гіркої кави з горіхового лушпиння — батько встав, і його звичне ранкове буркотіння нагадувало гул каміння, що котиться з гори.

Хея сіла на ліжку й потягнулася, мов дика кішка. Та рух одразу ж відгукнувся гострим болем у плечі, і дівчина мимоволі скривилася. Фантомний тягар важкого наплічника нагадував про себе, навіть коли просто висів на цвяху.

Поруч солодко сопіла Лана. На подушці під її янгольським личком розтеклася невеличка калюжка слини.

«Знову їй принци на білих конях сняться», — пробурчала Хея і рвучко звелася на ноги. Одним рухом застелила своє ліжко, перетворюючи побутову справу на розминку. Кілька нахилів, скручувань — і застояне за ніч тіло знову готове до бою.

Дівчина вислизнула на кухню крізь ледь відкриті двері, мов змія між камінням. На кухні зависла тиша, густа й гостра, наче лезо ножа. Батько сидів спиною до неї. Хея мовчки взяла горня, хлюпнула собі кави й випила її кількома великими ковтками. Гірка, терпка рідина обпекла горло, виганяючи рештки сну.

— Дякую, — кинула вона в батькову спину.

Він навіть не озирнувся.

Хея підійшла до дерев'яної діжки, зачерпнула крижаної води й плеснула собі в обличчя. Цей холод бадьорив краще за будь-яку каву.

А потім її погляд зупинився на дзеркалі, що криво висіло на стіні.

Вмите, але розпатлане волосся. Втомлені очі. Риси обличчя, з яких стерлася юнацька м’якість, лишивши по собі сувору рішучість. Колись вона шукала в цьому дзеркалі обіцянку майбутнього — пишні зачіски, яскраві сукні. Тепер воно показувало лише сьогодення: мисливицю, яка давно перестала мріяти і хотіла лише одного — бути кимось потрібним, визнаним, цінним.

— Хеє, чого застигла? — пролунав роздратований голос батька. — Ящірки самі себе не вполюють! Сагайдак на плечі — і до роботи!

Його слова стали іскрою.

Дівчина розвернулася так різко, що вода з діжки хлюпнула на підлогу.

— То, може, ти візьмеш лук і підеш на полювання? — її голос тремтів від люті, що накопичувалася роками. — Я полюю кожен день! Тягаю здобич, здираю шкури, везу на ринок! Жодного дня відпочинку! Дай мені хоч хвилину, бо я скоро забуду, як виглядаю! А ти сидиш! Боїшся руки забруднити об кляту ящірку! Ти ж у нас великий драконолов! Не стане твоя велич розмінюватися на дрібну роботу!

Вона з силою жбурнула рушник, яким втиралася, на стіл, але цей звук потонув у її власному крику.

— Замовкни! — процідив батько крізь зуби, підступаючи до неї.

Його долоня злетіла швидше, ніж Хея встигла зреагувати.

Звук ляпаса — різкий, огидно гучний — обірвав сварку на півслові. У хаті запанувала мертва, дзвінка тиша.

Усі застигли. Мати, що саме зайшла, судомно закрила рота долонею, а її очі розширилися від жаху. Малеча, злякано кліпаючи, сховалася за її спідницю. Навіть Лана застигла у дверях спальні, вчепившись у одвірок, наче боялася впасти у прірву, що раптом розверзлася посеред їхнього дому.

Батько дивився на свою почервонілу руку, потім на Хею. В його очах промайнув подив, ніби він сам не міг повірити в те, що зробив.

Хея повільно прибрала долоню від щоки, що пашіла вогнем. Але в її сірих очах не було сліз. Там спалахнуло холодне полум'я, що спалило рештки дитячого страху й перетворило його на сталь. Остання крапля в переповненій чаші огиди, злиднів і тухлої юшки з ящірок.

— Бувайте! — крижаним тоном кинула вона і кинулася по хаті, збираючи свої мізерні пожитки: мисливський одяг, чоботи, сагайдак і лук.

За мить вона вже стояла на порозі.

Батько рушив до неї, його обличчя спотворив страх.

— Пробач... Я не знаю, що на мене найшло, — промовив він, тягнучись рукою до її плеча.

Вона відсахнулася, наче від змії.

— Колись про тебе складали легенди. Ти був воїном. А зараз... Зараз мені тебе шкода. Ти не просто втратив велич. Ти поховав себе у спогадах про неї. А це — що стратити себе заживо. Я йду. Я не хочу стати такою, як ти.

Вона обвела поглядом застиглу родину.

— Прощавайте.

Босоніж вибігла на подвір'я. Холодна роса обпекла ступні.

Уся сім'я висипала за нею.

— Хеє, чекай! — кричав батько.

— Доню, не треба! — вторував йому плач матері.

Але Хея вже бігла. До воріт, а звідти — кам'яними сходами вниз.

Батько наздогнав її біля дороги й міцно схопив за передпліччя. Не роздумуючи, вона вихопила з сагайдака стрілу і вколола його в руку наконечником. Короткий, злий укол змусив його скрикнути й розтиснути пальці. Вона вирвалася, впала, але миттю зібрала речі й побігла далі.

На дорозі вона на мить зупинилася, важко дихаючи. Куди тепер? В ліс? Знайдуть. В місто? Без грошей не вижити. І тут її погляд вловив знайомий силует. Вдалині хитався віз. Думка промайнула, мов блискавка. Джен. Як і кожного дня, сьогодні він теж їхав до лісосіки зі сходом сонця. І за їхньою маленькою традицією їхав повільно, бо чекає на неї, щоб привітатися й побажати гарного полювання.

— Гей, Джене! Стривай! — закричала Хея, вкладаючи в цей крик усю силу, усю відчайдушну надію.

Високий лісоруб зупинив коня й зістрибнув з возу. Ранкове сонце запалило його густе золотаве волосся, перетворивши на сяючий німб. Він швидко рушив їй назустріч, і Хея побачила, як його зелені очі, зазвичай спокійні, зараз гостро оцінюють сцену: її, розпатлану й босу, і її родину, що збилася в купку на сходах.

— Хеє? Що сталося? — його голос був сповнений легкої розгубленості, але кулак він вже стис.

— Я йду жити до тебе! — випалила вона так голосно, щоб почули всі. Щоб спалити за собою всі мости.

Джен застиг. Перевів погляд з неї на її батька, Нордана, потім знову на неї. І в глибині його очей Хея помітила ледь вловимий вогник.