Розділ 1.2

Хея притулилася плечами до дверей, ніби стримувала ворога ззовні. Та насправді байдужість і лють власної родини були страшнішими за будь-яких монстрів.

Різким рухом вона прослизнула на кухню й зірвала кришку з каструлі. Ударив запах юшки з підсмаженого м'яса ящірок та якоїсь зелені. На вигляд — наче черпнули води з болота, разом з мулом і водоростями. За мить кришка з гуркотом повернулася на місце, ховаючи огидну вечерю. Погляд сірих очей ковзнув до запашного хліба.

Свіжий. М’який. Смачний.

Хея відламала окраєць і, гризучи його на ходу, рушила до свого ліжка. Підлога була неметена, тож чоботи вона скинула вже біля самої спальні. Протертий одяг мисливиці швидко змінився на дубову від нескінченного прання сорочку. Кілька рухів пальцями, легке стряхування головою — і коси розсипалися по плечах.

Хея глухо застогнала і впала на ліжко, мов скинута з плечей торба. Жодної романтики. Лише набита соломою подушка, павутиння в кутку і сморід клятої юшки.

Слідом за нею до спальні прослизнула Лана. Перш ніж лягти, вона затрималася біля тріснутого дзеркала, милуючись собою. Пригладила русу косу на маківці, а потім осяяла кімнату такою сліпучою посмішкою, що, здавалося, стало світліше, ніж від полум'я свічки.

Хея відвернулася до стіни, ховаючи обличчя в згині ліктя. Прикинулася, що спить. Але питання сестри проросли крізь тишу, наче бур'ян.

— Якщо тобі так важко, чому не прискориш весілля з Дженом? У нього ж дім великий, і вечеря з м’ясом кабана, а не це... Чого ти за нас чіпляєшся? — голос Лани колов, наче голками.

Хея роздратовано здула пасмо з обличчя.

— Щоб ти мала що жерти й купила собі нову спідницю, вертихвістко! Піду я — будете лікті гризти.

Лана вперла руки в боки.

— Не бери на себе забагато! Я вийду заміж за пана! І це ти лизатимеш мені чобітки! — випалила вона, зверхньо дивлячись на сестру.

Груди Хеї важко здійнялися. Не обертаючись, вона схопила подушку і щосили жбурнула нею в Лану.

— Може, тебе потім за Джена засватаємо, чим не пан? І що, що лісоруб? Зате хата велика і м’ясо на столі, паскудо мала! — процідила Хея, намагаючись вмоститися спати. Рано вставати. Знову на полювання.

Вона вже заплющила очі, коли подушка з силою прилетіла їй у потилицю.

— Дурепа! — заверещала Лана, тупаючи босими ногами. — В дівках зостанешся! Тільки крути носом! Сьогодні Джен тебе ще хоче, бо ти молода, а завтра знайде собі іншу! Не таку розумну в грамоті, зате розумнішу в житті!

Ці слова вдарили Хею дужче за подушку. Гірка правда обпекла зсередини. Лана, при всій своїй пустоті, бачила суть: її, Хеїна, гордість і сила одного дня можуть залишити її самотньою. Джен не чекатиме вічно. І від цієї думки стало нестерпно тоскно.

— А ти так і залишишся зі своїми стрілами й оцими криками: «Я сильна, я сама!»

Сповнений глузування вереск сестри, здавалося, заповнив усю кімнату. Хея з головою накрилася ковдрою, згорнувшись у клубок, наче їжак. Вона просто чекала, поки буря вщухне.

У голові й так панував безлад, а тепер до нього додався ще й холодний страх. Завтра почнеться новий день, але відчуття було таке, ніби старий доведеться прожити заново. Чи станеться хоч щось, що змінить це її прісне, сіре життя? Життя в яке міг би увірватися навіть дракон. Справжній. Хоч і злий. Небезпечний. Головне, аби лиш викрав її звідси й поніс до самого неба...