Частина 21. Весняний вітер

Відмити честь принцеси виявилося абсолютно нездійсненним завданням. І лише втручання Генріха, вважай, врятувало мені життя. На що малолітнє стерво тут же зауважило, що якось замало з мене крові витекло, для її самозадоволення. Але відчувши на собі важкий погляд батька, який мав на мене свої далекосяжні плани, хмикнувши, пішла з мого затишного, дерев’яного балкончика.

Король же, з’ївши чергову порцію розігрітої в печі піци і запивши позиченим у ватажка одноногих обшарпанців чудовим вином, засів з добряче посоловівшим Єпископом, ще й за шахи. А мені наказали зганяти за черговою порцією смачнючих пиріжків, які їм так сподобалися.

Просидівши за грою до самого вечора, вони примудрилися винищити третину запасів сера Дубини. Але я про це вже не знав. Тому що моїх сил вистачило лише піднятися після чергового удару об неймовірно міцне скло і дійти до напіввідкритих дверей. Де я тут же звалився в міцні обійми чатуючого там Міхалсона.

Батька з Марі на час екзекуції, від гріха подалі, замкнули у дідовій лазні. Випустивши лише надвечір, після того як поважні гості забралися геть.

Але про все це я дізнався набагато пізніше, лише коли отямився від королівської подяки за виконану мною роботу...

***

Три дні неспішної подорожі, досить довгого каравану з восьми навантажених різним добром возів, промотало моє бідне тіло без особливих пригод. Будівельники Рослого теж ув’язалися за нами. Сподіваючись, що їм знову перепаде від щедрої руки діда і на новому місці.

Перший день довгої дороги в Брікшворт, я просто лежав, пускаючи слину, і проводжав весняне сонечко, що миготіло в набряклих гілках, абсолютно байдужим поглядом. Своє бідне тіло я навіть не відчував.

Баба Лайла, на переміну з Вівіан, від мене не відходили. Змочували лоб холодною водою з кислим вином і періодично втирали смердючу дідову мазь, щоб позбавити мене від нестерпного болю по всьому тілу. Попутно перетворюючи мене на третьосортний, сильно пом’ятий овоч з огидним запахом.

Другий день подорожі до таємничого села, яке малювалося в моїй уяві, як доволі похмура низка двох десятків напіврозвалених хатинок із лайна і палиць, — від першого, відрізнявся мало. І лише на третій, я нарешті зміг сконцентруватися на втомленому, але усміхненому мені, красивому обличчі невгамовної циркачки.

— Отямився нарешті, горе ти моє! Я вже думала, ти до братів моїх намилився. — я потягнув до Вівіан руку і спробував підвестися. — А я, і записку їм склала. Ось, тримай. Передаси за нагоди. — підвівшись, я на неї глянув, немов побита, бездомна дворняга, що було не далеко від істини. — Та жартую я, жартую! — зніяковівши від мого несамовитого погляду, знову усміхнулася дівчина. — Це тобі, смердючий дідусь передав, циферки якісь.

«З Вас 14 золотих, за колекційне вино. І ще 100, за дві, дуже рідкісні книжки. А краще, поверніть їх назад. Тоді, забудемо про вино.» — недбало зім’явши, я викинув доволі каліграфічні карлючки в ліс, що нас оточував. І тут же очманів, від побаченого вгорі.

Мою підводу, завбачливий дідусь, у прямому сенсі цього слова, ґрунтовно забронював. Увесь видимий над головою простір вкривали ряди дерев’яних щитів із металевими умбонами зовні. І щоб приховати від сторонніх очей, цей бронетранспортер, на нього було натягнуто, все ту ж, брудну парусину.

Я присів і по черзі поворушив кінцівками. Усе на диво працювало, і практично не боліло. Навіть розквашений ніс. Який я якимось дивом, примудрився навіть не зламати. Але була присутня загальна, неймовірна слабкість. І Вівіан, помітивши, як мені важко даються будь-які рухи, одразу ж узяла дерев’яну ложку, якими я примушував усіх користуватися, щоб не їли брудними лапами, і погодувала мене, немов мале дитя.

Цілий день ця турботлива, кирпата дівчина, яка заради маскування поміняла вушка білочки на одну невелику косу, доглядала за мною немов мати за однорічною дитиною. І лише надвечір, я зміг їсти самостійно. Сяк-так дожувавши свою порцію, я загорнувся в теплий вовняний плащ і відразу заснув...

***

— Вражі діти... Кирпата! — кричав дідусь. — Твої, — зліва!

— А я, куди стріляю?! — огризалася Вівіан.

— А ти, лупиш по тих, що праворуч!

— Так, а де тут ліворуч? А де праворуч?! Не видно ж нічого!

— Ш-пупф. — щось, раз за разом встромлялося в наш візок. Я розплющив очі. Але нічого практично не змінилося. Навколо була повна темрява...

— Гаразд... Забудь, хто-де. Стріляй на звук тятиви! — заскрипів Дак.

— Але, я не вмію! — приречено заперечила Вівіан.

— Ось же, бабське плем’я! Раптом що, — я не вмію... Що тут, уміти-то! Заплющ очі.

— Навіщо? Я ж тоді точно нічого не побачу!

— Та ти й так, нічого не бачиш! Закрила? Прислухайся, де клацнуло. Ось туди й заганяй стрілу. Головне, ні про що не думай. Тільки про те місце! Зрозуміла? Ось і молодець! Рослий, сховайся он за той віз, і просто тятивою клацай! Чуєш мене, марнотратнику? Стріли даремно не переводь, вони грошей коштують! У всіх артільних, сокири за поясом приховані? Не підведуть, хлопці? А ти чого сюди приперся? Іди до господаря! Нічого тут тобі робити. Кого ти до нього відправив? Гвалта? Сам напросився? Кевін, чудо-лати свої графські, накинув? Молодець. Ступай з Віллі до першого воза, та вперед поглядай. Раптом, що цікаве з’явиться. По тобі, якщо й прилетить щось, то не страшно. А ззаду у нас, і так три десятки озброєних до зубів людей, є. Кожен по сокирі візьме, — відіб’ємося якось... Іди голобля, іди. Твоє завдання, — господаря охороняти... А ми тут із бабою й онукою, самі впораємося...

Я прислухався. Поруч зі мною нікого не було. Вівіан із дідом та рештою, ледве чутно сперечалися, метрів за двадцять від мене. Майже шепотіли. А в мене в голові, вони начебто всі поруч стояли і кричали один на одного. До Вівіан, точно приєднався ще й Варяг зі своїм арбалетом. Я його величезні легені, що качали повітря немов ковальські міхи, ні з чим не переплутаю. Та я майже всіх за диханням і серцебиттям, за цей місяць впізнавати почав. Навіть Рослого з його братом, і трохи артільних. Он вони всі, крім братів, під вози сховалися. І чекають, чим справа скінчиться...

Я чекати не став. І вирішив терміново розповісти про те, що крім півдюжини стрільців, які засіли на деревах, попереду обозу було ще близько півсотні невідомих мені персон, які переступали з ноги на ногу та гриміли своїм численним залізом. Дочекавшись, поки дід і компанія знову не запрацювали в чотири тятиви, та майже миттєво викреслили з моєї тривимірної карти, що малювалася в голові, двох ворожих лучників і потік стріл у нашому напрямку різко зменшився. Я виліз із щільно закритого, і рясно втиканого стрілами, воза.

Місячне сяйво заледве висвітлювало нічний ліс, насилу пробиваючи собі шлях, за щільними, чорними хмарами. Але в принципі, було видно. Не встигнувши зробити крок у бік товаришів, які раз по раз клацали тятивою, я почув позаду себе чиєсь сильно пульсуюче серце. Трохи напружившись, я одразу ж заспокоївся. Свої. Це був Гвалт. А серця зараз у всіх із грудей вискакували, крім, мабуть, діда Дака. Той був спокійний як ніколи. Навіть гад, трохи зрадів, що нарешті повернулося в його життя, вже трохи забуте, почуття смертельної небезпеки.

Брат Рослого, хоч і був неймовірно горластий, але працівник виявився доволі хороший. Та й кричав він здебільшого по ділу, водночас впахуючи щонайменше за трьох. Я всіляко, перед дідом його нахвалював. І навіть просив, що б той йому премію якусь, заохочувальну оформив. Аж надто здоровань переживав, щоб ми вчасно впоралися. Видно, все ж таки не виписав...

Лапа у дядька була важка. І миттєво вирубила ледве стояче на ногах тіло. Міг би й не бити. А просто дмухнути. Ефект був би той самий...