Частина 19-2. Останній шанс

— Що тут, розкажіть мені, таке відбувається?! — Кевін, стоячи в проймі відчинених дверей дідової огорожі, дивився на свого молодшого брата, що лежав прямо перед його шкіряними чобітками, обличчям вниз.

— Привіт Кевіне! А ми тут, прийшли тебе з рабства викупити! — піднявся, похитуючись Берні. — Правда, Алане?

— Птфу, ага. — виплюнувши з рота залишки землі, встав на коліна Алан. Струснувши білявою головою, він піднявся і показав на мішечок. — Он, і викуп за тебе принесли! А він, — битися...

— Я що, вас про це просив? — прикрикнув на них старший брат. — А батька ви на кого залишили! А ну, бігом додому! Я сам тут, як-небуть розберуся!

Обтрусившись, брати косо на мене подивившись, перейшли вулицю, і застрибнувши на своїх коней, поскакали в напрямку замку.

«А що, молодці! — похвалив я братів за винахідливість. — Це ж треба все так перевернути на свою користь! Мовляв ми, — білі й пухнасті. Ну, що білі, — так це точно... Із цим не посперечаєшся...»

— Сер Кіт! — вперше за весь час, сам заговорив зі мною Кевін. — Ви ж розумієте, що я ні за що на світі не повірю в ці казки. Чути не чув, але бачив я, як справа була! І хто, на кого напав. Викуповувати вони мене прийшли! Просили напевно, що б Ви мене з рабства не відпускали? — я здивовано на нього подивився.

— Батьку зовсім погано. І майже все, що в нього є, він мені заповів. А це мало не шоста частина королівства. Братам дістануться лише будинки в цьому місті. І то, — половина. Та грошей пристойно, я їм виплатити повинен. Я розумію, що не можу Вас просити. Ви ж мені, вважай, життя врятували! Причому, два рази поспіль. Своїм ризикуючи. Не через раба ж? Але, якщо Ви змилуєтеся і дасте мені свободу, — не зараз, ясна річ, ще оселю потрібно буде до кінця добудувати. А після смерті батька. А то, не личить Графу, на барона батрачити. А рабу, — ніби й не соромно... Та й не хочу я звідси поки що йти. Тут явно безпечніше буде. То я Вам, як зможу, — віддячу!

— Я кивнув. Мене, якщо чесно, ця ситуація і так напружувала. Нормальний юнак, не без закидонів панських, звісно, але не в кінець зіпсований. На відміну від Алана цього. А його працьовитість мене взагалі вразила. Я хоч і обіцяв за плювок помститися, але будемо вважати, що в розрахунку.

— Потрібно дідові Даку все розповісти. — раптом заявив Кевін. — Він людина досвідчена, порадить що далі робити. А Ви Сер Кіт, і справді боєць відмінний! Алана з Берні обеззброїти, та ще й злегка торкнувшись, на землю покласти! Не очікував я від Вас такого. Ні, я, звісно, чув казки про принца Троя, але щоб так легко й граючись, найкращих у його класі учнів покарати?! Та ще й голими, вважай руками! До такого Корконра, не соромно і в зброєносці податися! Я до того ж, і не лицар поки що. Трохи для іншого мене батько стільки років готував...

— Хто там, у зброєносці намилився? — це дід, щойно під’їхавши, доставив першу партію готових цеглин, та зіскочивши з возу, підійшов до нас із Кевіном.

***

Після короткого переказу подій, дід встановив нічне чергування. Причому другу половину ночі чергував особисто. Змусивши двох будівельників кукувати на своєму солом’яному даху. І як виявилося, не дарма.

Цієї ж ночі, вважай під ранок, на дідову хату полетіли два палаючі смолоскипи. А чорна тінь, що перестрибнула через паркан, ще й підперла двері, щоб ніхто з неї не вибрався. Але перед тим як підперти, навіщось гад, прокричав:

— Пожежа! Рятуйся хто може! — може, налякати хотів, чи ще чого, — хто їхніх душогубів розбере...

Спалахнув солом’яний дах, миттєво. Але майже так само швидко, на осередок пожежі було натягнуто просочену вологою, стару парусину. Палій, приголомшений настільки оперативними діями, позадкував назад і одразу ж потрапив у міцні лапи велетня Віллі. Мене ж заради такої дрібниці, будити не стали. А почекали поки я сам не прокинуся, і не вийду в двір.

— Ось, сер Кіт! Хотів нам червоного півня пустити. — прокоментував ситуацію, що склалася, Віллі, котрий охороняв негідника. — Ще й двері підпер, щоб ніхто не вибрався. Треба б покарати поганця.

— Я подивився на прив’язаного за зап’ястя хлопця. Мій одноліток. Може старший. Тільки набагато більший. Я відвернувся від повісившого ніс тюхтія і глянув на ще смердючий гаром дах. Два згаслих смолоскипи, що валялися внизу, і пристойно почорнілий правий бік будинку без зайвих слів підтверджували сказане.

І тут мене, немов струмом вдарило...

Це ж саме той, веснянкуватий задирака, що в мене каменем жбурнув, коли я на хиткому поручні, перед тим як упасти в бурхливу весняну річку, на мосту балансував!

— Ось тобі і раз... І що ж мені з ним робити? — поставив я німе запитання Віллі.

Віллі без зайвих слів усе зрозумів. Дід змушував усіх домашніх, включно з Рослим із його крикливим братом, один з одним вчитися, по губах читати. І тут же, поділився життєвою мудрістю.

— Сер Кіт, дивіться. Якби хтось загинув, — то тоді, ми б цього мудня четвертували, або на багатті спалили. А так, достатньо буде відрубати йому обидві руки. Одну, — за те що кидав, другу, — за те що двері підпирав. Але тут теж є варіанти. Можна рубати по саме плече, а можна й кисть відняти. На Ваш, Ваша милість, розсуд.

Я підійшов ближче і пильно подивився в перелякані очі, ще зовсім вважай, хлопчиська. У самого, сини такі. І як мені вирішити, що з цим ідіотом робити?

Я жестом показав, мовляв, скільки тобі заплатили? Хто, я і так прекрасно знав.

— Відповідай! — Віллі, легким стусаном в область живота, надав моєму німому питанню значущості.

— 30 стерлінгів, — закашлявшись, видав здоровяк. — Але ми ж не знали, що там, крім старого діда, ще хтось живе. Нам із хлопцями дали 20 монет і два смолоскипи. І сказали, що дід цей, на всю голову відморожений! На людей із ножем кидається. І ми, можливо, комусь із добрих людей, життя врятуємо і заодно грошей підробимо. А вдома-то, зовсім їсти нічого... Мамка з татом, і братики з сестричками, з голоду пухнуть...

— Тобто, просто вбити людину, — для тебе гарна справа? — перепитав Віллі.

— Ну, чому, просто? — не зрозумів юнак. — За гроші. Кіт, а тебе я, ум-м! — знову отримав під дих хлопець.

— Не тебе, — а Вас, сер Кіт! — допоміг із потрібним займенником, Віллі.

— Вас. — виправився він. — Я не хотів тоді в річку скинути. Просто так вийшло. Вибач.

— Сер Кіт. — підкликав мене Віллі, — можна Вас, пошептатися.

— Нісенітниця якась! — прошепотів він мені. — Щоб граф’я, та найняли жебраків-шибеників? Не вірю! Та й цей, на жалість, бач як професійно тисне. Їсти в нього нічого... А харю таку, де від’їв? Такі гроші на кону, а вони 30 срібняків місцевому непотребу роздають? Я б на їхньому місці, серйозніше когось підключив. Ту ж гільдію злодіїв, наприклад. Вони і порішити можуть за копійки, і знову ж таки, з гарантією. Або душогуба професійного найняти, а не це нещастя. Не завадило б Вам це з’ясувати. Вас то він, вибачте за прямоту, ні в гріш не ставить. Може й проговориться. А мені, якщо й справді з гільдії, нізащо не скаже. Суворо в них там із цим. — а сам, голосно вимовив:

— Ну, якщо за гроші, тоді звісно, можеш і відкупиться... Подвійна ставка, нас влаштує? А сер Кіт? — я здивовано подивився на кучерявого. — От і добре. — і він спустив веснянкуватого на землю. Той покопирсавшись у себе в штанях, простягнув мені четвертинку золотого і посміхнувся.

— Ну так, я пішов? Сер Кіт, Ви мене за старою дружбою, не проводите? — коирпатий, поманив мене рукою. — Ходімо. — я подивився на Віллі. Той мені кивнув. Мовляв, треба шеф. Пройдіться, від Вас не убуде.

Увалень пропустив мене чемно вперед, зачинив двері, і тут же, навздогін, несподівано дав добрячий пендель. Влучити, — не влучив, але сам факт!

— Що, чмо німе? У пани вибилося? — сильно змінившись в обличчі, удвічі більший за мене підліток, із перекошеною усмішкою, свердлив мене своїм грізним і якимось приреченим поглядом.

— Ти хоч уявляєш, ідіоте, в якій я гільдії перебуваю! Чи ти думаєш, я не знав, що ви всі там, спите? Я для кого, — пожежа! Кричав-то! А сестра твоя ненормальна, через тебе, дурня, сьогодні й зовсім могла не прокинутися! Або, якщо вона тобі не рідна, то й наплювати? Ти ж не думаєш, що вони відстануть? Сьогодні не вийшло графського синка замочити, то завтра, — точно вийде! Способи різні є... І не факт, що Лілька при цьому не постраждає! Але ж за домовленістю, можна замість графа, і тебе, виродка дрібного, грохнути. Бабок, щоправда, поменше дають, але мені-то яка різниця! Не заради них я сьогодні, вважай смертний вирок собі підписав... А тебе задохлика, я і сам зараз грохну! Ось цим, самим, кулаком! І твоя волохата туша, нічого мені не зробить. Просто не встигне... Може хоч тоді, від твоєї сім’ї відстануть і на цьому їхні біди закінчаться...

І хлопець, цілком серйозно, з усієї дурі махнув своїм кулачищем, цілячись худорлявому хлопчині в скроню.

«Щось я не зрозумів... Це опудало, тільки про Лільку, весь час і базікає? Закохався він у неї, чи що? — черговий кулак, що пролетів повз, мене навіть із думки не збив. Якщо йому хочеться ними помахати, нехай пограється наостанок. Дід, куди швидше, палицею махає. І то, останнім часом влучити не може. Навіть з обтяженнями цими. А тут узагалі, все як у сповільненому кіно... — Значить, не відстануть, кажеш... — продовжував я розвивати свою думку, стоячи на місці й ухиляючись від його ударів, зміщуючи один лише корпус. — Залишилося з’ясувати, що за гільдія і хто там у них головний. Та розібратися з усіма як слід. А хто в нас тут спец по місцевому непотребу?»

Важко задихавши, наш новоявлений убивця, побачивши, що я хоч і відійшов, але просто стою і про щось мрію, побіг на мене з виставленими вперед руками, намагаючись схопити хлопця за горло.