Частина 19-1. Підступні брати

З усіх питань до канцелярських щурів цього королівства стояли чималі живі черги. Причому саме із земельних питань, люди чекали на прийом місяцями. Буквально живучи в цьому вузькому коридорчику і на вулиці. Щоправда, баронів, графів і когось вище, у цій черзі, ясна річ, не було. За них стояли їхні сановники. Найбагатші та найвпливовіші, то й зовсім у черзі не стояли. Через що ця сама черга, що ледве рухається, і зовсім зупинялася. Ну, а з найнагальніших питань місцеві олігархи йшли прямо до царської особи. Я в їхнє число, ясна річ, не входив. Але й кукувати тут по пів року, дуже вже не хотілося. Та й ніколи мені було. І тут, я помітив його. Вірніше, це він побачив мене і сам до мене підійшов.

— Сер Кіт! Якими шляхами?! — це був мій добрий знайомий, нелюд-ескулап. Який дивом не відправив принца Троя на той світ.

Бабуся, що стояла поруч зі мною, пояснила, що ми, мовляв, у земельних справах, голубе.

— Ну, це не зовсім до мене! — розвів руками бородатий дядько. — Я тут, у відділі виконання покарань, служу. І придворним лікарем, за сумісництвом підробляю, як ви вже знаєте.

— Ким ти, серденько, працюєш? — не зрозуміла бабця Сторм.

— Майстер-палач я, бабусю. Хіба не впізнаєте?

— Ну так. Хто б сумнівався... — подумав я про себе. — Згадуючи, як швидко він працював своїм долотом.

— Так, у якій справі Ви тут? Може, і я Вам чимось допомогти зможу?

Почувши нашу розповідь про загаджений сусідами лісок, і про те, що ми б хотіли взяти його невелику частину в оренду. Щоб позбавити його Королівську Величність, від зовсім вже зайвих там, екскрементів. А то раптом, Королю прогулятися захочеться, грибів там, позбирати. А тут, така оказія...

Цей увалень, дуже довго реготав. Його гаряче підтримувала добра половина нашої черги, що почула розповідь бабусі. Але потім, усе ж таки сяк-так заспокоївшись, запитав, скільки саме загадженого лісу нам потрібно. І без жодної черги, прослідував у такі бажані нами та іншими відвідувачами, двері...

З напіввідкритих дверей земельної канцелярії пронісся коридором черговий, істеричний регіт. Наш ескулап, витираючи сльози, виніс потрібний мені папірець із печаткою майстра. І на словах пояснив. Що платою за оренду двох акрів лісу за десять років буде позбавлення Його Величності від екскрементів місцевих жителів. Далі він прочитав уже з папірця, попутно перекладаючи з латині. Що оренду, за бажанням, можна буде продовжити згідно з існуючою на той момент рентою. А заодно, дозволено вирубку цих самих двох акрів, для так потрібного мені вигулу коней, і відповідні даному виду діяльності, будівель. Зокрема й стайні.

Але половину вирубаної з цієї площі деревини, в обов’язковому порядку потрібно буде здати в казну. За що я отримаю п’яту частину від його вартості. Згідно з ринковою ціною, на момент здачі.

— Якщо Вас, сер Кіт, усе влаштовує, тоді ось Вам, офіційний документ. — І він віддав мені, написаний досить каліграфічним почерком, щільний папірець.

На запитання, скільки я йому винен за послуги, він заперечно похитав головою. Що мовляв, минулого разу, я й так йому непогано забашляв. І побажавши мені удачі в моїй нелегкій справі, з відскрібання мужицьких екскрементів з королівських дерев, зник в одній з численних кімнат, з написами на все тій же латині.

***

Відправивши бабусю з чудовими новинами, що можна братися за роботу з очищення території, додому, я вирушив в одне, пораджене мені моїм діловим партнером Берні, місце.

Це була ювелірна майстерня. Виділялася вона на тлі однотипних будівель красивим порталом, прикрашеним різьбленими кам’яними квітами навколо добротно зроблених дубових дверей. А також озброєною до зубів охороною, що стояла на порозі невеликих кам’яних сходів.

Нога одного із здоровенних типів, що перегородила мені дорогу, вдягнена в шкіряний наголенник, небагатослівно натякала, що, мовляв, прохід закрито. Я натяку не зрозумів.

— Куди зібрався, шмаркачу? — звернувся до мене господар ноги.

Я жестами показав охоронцеві, що мені потрібно всередину.

— Грегу, дивись! До нас тут чудо німе завітало! — воїн, що дрімав поруч, спершись на піку, поморщившись, раптом прокинувся, почувши своє ім’я.

— Якого дідька, Ґріґ! У мене після вчорашнього і так голова розколюється! А ти ще й кричиш! — безуспішно намагаючись зрозуміти, що ж все-таки сталося, стукнув він у плече свого горластого напарника.

— Чого штовхаєшся! — ображено заявив Гріг. — Відвідувачі в нас тут! Нахабні...

— Де?! — дивлячись крізь мене, замотав головою в різні боки Грег.

— Так, ось же! Німий пацан, перед самим носом! — тепер вже двоє дядьків, пристойної комплекції, витріщалися прямо на мене. Намагаючись своїм тупим поглядом прогнати настирливого відвідувача.

— Мені туди, треба! — я знову спробував пролізти всередину. Але вже дві здорові лапи перегородили мені шлях.

— Що за ідіот! Ти стусанів хочеш? Не бачиш. Закрито! — і Грег, або Гріг, хто їх розбере, хто з них хто, бо виглядали вони, абсолютно однаковими, як махне своєю величезною лапою, намагаючись за допомогою смачного пенделя, розв’язати проблему, що виникла.

Ну, це вони даремно... Я, підкоряючись інстинкту самозбереження, який вбивав мені дід, за допомогою своєї кривої палиці, — миттєво ухиляюсь від атаки. І лише проводжаю поглядом охоронця, що промахнувшись по мені, падає зі сходів і голосно дзвенить своєю екіпіровкою, немов шафа з посудом.

Другий здоровань, який не очікував від малого голодранця такої спритності, просто застиг, зпросоня не цілком усвідомлюючи, — чому це все навколо так раптово закрутилося...

Полетівший зі сходів, кидком через підпірнулого під нього хлопця, охоронець, грохнувся ще голосніше, ніж перший. Причому, прямо на свого ж товариша.

Миттєво рвонувши в вільний прохід, я одразу ж, у раптово відчинених дверях, лоб у лоб зіткнувся з...

Ви не повірите, з ким я там зіткнувся... Потираючи забите місце, я дивився на принцесу Маргарет, яка також терла свого лоба...

Наші очі зустрілися. Я спочатку навіть посміхнувся, — до того це було недолуго. І можу заприсягтися, що дівчина на мить, також посміхнулася мені у відповідь! Але потім, до неї повернулася звичайна для неї серйозність, і вона вигукнувши:

— Дивись куди преш! Осел! — спустилася сходами, різко мене при цьому відштовхнувши зі свого шляху. — За мною! — скомандувала вона Грігу і Грегу. Які вже встигли розібратися, хто ж там на кому лежить, і миттєво побігли за нею до карети, що стояла в очікуванні на королівську особу.