Частина 18-2. Велике будівництво

Дід Дак, ось уже биту годину дивився на вивантажений у нього на подвір’ї, незрозумілий, величезний предмет. Не вірячи в те, що відбувається, він укотре стукав по склу кісточкою пальця та дряпав його нігтем. Потім чухав потилицю. І розводив руки в сторони.

— Як! Як, таке може бути?! І ця річ, явно з минулого, а не з майбутнього! От же шибеник! Сказав знайду скельце, — і знайшов! Ось що значить, — людина слова! Молодець, нащадок! Такому не гріх і життя довірити... Тільки, чим же Вам окаянним, мечі-то не догодили! У майбутньому-то цьому. — дідусь укотре провів долонею по гладкій поверхні, ще раз здивовано похитав головою і повернув брудну парусину на місце.

***

Йшов другий тиждень напруженого будівництва. Я посилено харчувався, постійно займаючись з дідом на його задньому дворику. До моїх виснажливих вправ, він потроху додавав і ази поводження з мечем. Жодних складних комбінацій. Лише прості удари і такі ж блоки, для відбиття важкої палки, що раз за разом летіла на мене. Дід робив акцент на правильному і швидкому виконанні базових рухів. Закріплюючи цю справу, все тими ж вправами з обтяженнями. І лише під кінець занять, ми відпрацьовували зв’язки, відбив-ударив.

Вівіан з ранку до вечора стріляла з її нового лука по дідових стовпах із мечами. Дідусь, до речі, цю справу всіляко схвалював. І навіть сказав, — що лук вона купила, просто відмінний!

Періодично відволікаючись на кирпату дівчину, він поправляв її стійку та піднімав кривою палицею вище руку, що натягувала тятиву. Далі він змушував циркачку, лежачи вниз головою на його хиткій колоді, піднімати і тримати з останніх сил відро, наповнене по самі вінця, водою. Намагаючись при цьому не пролити ні краплі. І вона, як не дивно, все мовчки, і в точності виконувала.

Прогрес не змусив себе чекати. Якщо раніше, замість істуканів, стріли летіли все більше в паркан. То зараз жодна стріла повз дерев’яного телепня не пролітала. Крім мабуть, однієї.

Дівчина трохи перестаралася з натяжкою, рука здригнулася, і древко, мимохіть ударившись об колоду, відскочило і полетіло прямо мені в голову.

— Кіт! — закричала Вівіан, заплющивши від страху очі руками. Але потім, усе ж таки відкрила й просто очманіла...

— Молодець, чемпіоне! — постукав мене по плечу, своєю важкою палицею, дід. — Будемо тепер тренуватися, ще й стріли відбивати! Навіщо такому вмінню пропадати. Кирпата, стріляй!

Я ж, просто якимось десятим чуттям, навіть не почув. Побачив, що позаду мене, просто в голову летить якась штука. Ухилившись від неї, немов від надокучливої оси, я перехопив за держак снаряд, що летів у мене. І тепер стояв як бовдур, абсолютно не розуміючи, що сталося, із спійманою біля самого вуха стрілою в руці...

***

Варяг примудрився привезти ліс раніше обумовленого терміну і домовився скрізь, де тільки можна було, про дрібне каміння-відходи, з якого в авральному режимі трамбували доріжки всередині досить-таки просторого дворика. Також, вздовж величезного паркану-частоколу було висаджено в рівну лінію клумби з весняними квітами і невеликими деревами.

Привезений Варягом разом із лісом, майстер-пічник, доволі поважного віку, вислухавши всі мої забаганки, періодично хитав головою, а потім спантеличено її чухав. Та в кінці сказав, що я несу повну маячню. Але побачивши золоту монету, відразу змінив свою думку. Та пів дня прокресливши повітряні канали на підсохлій землі, дідусь все ж таки плеснув у долоні, і зробив замовлення на всі необхідні для його роботи матеріали.

Але найбільше мене здивував усе той же Варяг. Він виявився просто неймовірним теслею! Він не тільки відмовився віднести замовлення до найближчого майстра, аргументуючи це непомірними цінами і чергою на місяць вперед. А й сам, буквально за день, позичивши в будівельників деякий інструменти, за допомогою своїх двох бойових сокир, змайстрував такий крутий диванчик, що я аж ахнув!

— Сер Кіт, це ще що... — гладив він своє неймовірне творіння. — Ви б бачили, які ми з батьком майстрували драккари! А це так, — забавка! — я відразу попросив його виготовити й інші меблі. Виділивши в помічники Віллі, який і так допомагав у міру можливостей. З яким він, до речі, непогано так, здружився.

Віллі до того-ж, тепер мешкав неподалік. У викупленому без зайвих слів дідом Даком, ще одному будинку. Вислухавши від своєї дружини історію про те, як його сім’ю разом із напівживим бороданем, який повернувся до свого хазяїна, два біляві графські синки викинули з дому, що належав їхньому батькові. Він вмить вирішив квартирне питання, що виникло. І тепер майже третина вулиці належала мені на пару з дідом.

Але найголовніше, сьогодні я мав забрати у коваля два своїх перших верстати для виробництва цегли! Кожен, на дві цеглини. Начебто мало. Але й ці два простенькі агрегати, днів десять, виготовляли. Працювали вони просто. У матрицю накидали суміш глини з піском, потім це утрамбовували для щільності, і пригладжували. А після, ногою за допомогою важеля, піднімалася вгору, вже сформована заготовка. Яка акуратно лягала на дощечку і просушувалася під парусиною, перед тим як відправиться в обпал.

Перший дослідний зразок, добряче підклинював. Довелося рівняти прямо на місці. Але коваль, який тут же отримав замовлення ще на чотири верстати, свою справу знав, і все швидко виправив. З другим, питань вже не виникло.

До роботи над моїм майбутнім цегляним заводиком, я заздалегідь запросив мого добре знайомого, продавця голок. Побачивши, як я підійшов до його лотка, він невимовно зрадів. І підійшовши ближче, відразу мене гаряче обійняв. Тут же запропонувавши повернути сорок два, наявних у нього в наявності, стерлінги. На що я за допомогою моєї бабусі висунув зустрічну пропозицію. Зайнятися бізнесом побільше. А той золотий, нехай буде невеликим авансом. Він же мені й порадив хорошого коваля. Його красуні дружини, де ми обговорювали деталі угоди, вдома, на жаль, не було. Приймала пологи. У гільдію її, гади, так і не прийняли, незважаючи на майже виплачений внесок...