Частина 18-1. Колиска короля.

Три вершники неквапно під’їхали до сивої купи бруду, що сиділа на порозі храму.

— Дідусю, це ти моєму господареві, погрожував ноги переламати? — величезна вусата фігура зістрибнула з коня, і кінцем блискучого меча, приставленого до підборіддя, підняла очі надзвичайно смердючого, одноногого діда з милицею, що лежала поруч, у напрямку моєї скромної персони, яка верхи на величезних розмірів жеребці, нависла над ним, немов скеля.

— Що, і справді Корконру, колінні чашечки на інший бік, вивернути хотів? — це другий полуторний меч, блиснувши в руці неймовірно кучерявого бугая, допоміг ще вище задерти невеликі оченята, що ледве проглядалися в цій купі сміття.

— Що ж із тобою вчинити... — почухав потилицю, височенний Варяг.

— Може голову знесемо, та й пес із ним. Навіщо, мучити-то даремно? Потрібно все ж таки поважати старість! — запропонував кучерявий мордоворот.

— Почекай голову! Там господар, чотири золотих загубив, може це диво їх і знайшло. Гей, мішок із кістками! Золото де? — Варяг трохи провернув меч, піднімаючи вище, і так максимально задерту голову діда.

Дідок, різко відскочивши назад і вивільнивши в такий спосіб свою шию від гострих мечів, перекинувшись, з незвичайною для одноногого прудкістю і дивовижним чином знову відрослою другою ногою, потім і зовсім почав тікати. Але батіг, що клацнув у руках Варяга, миттєво збив пил із діда, який тут же впав.

— Ні, Віллі! Ну ти подивися! Чудеса, та й годі! Прямо на очах, нова нога відросла! — і Варяг почав потроху підтягувати лежачого діда.

— Це ящірка якась, а не дід. — піддакнув йому бородань.

— Що Вам, іродам, від мене потрібно?! — нарешті прошипів прив’язаний за ногу дідусь.

— Віллі, він напевно глухий... Може йому щури вуха відгризли. Сер Кіт казав, мовляв, їх там повно. Або бруду у вухах стільки начеплялося, що й не видно їх зовсім. Може підстрижемо трохи, вуха-то? Того дивись і прочистяться.

— Це можна! — і миттєво блиснувший клинок зрізав дідові половину його засмальцьованої зачіски, оголивши при цьому органи слуху, які все ж таки були у старого.

— Віллі, ти не влучив трохи, давай краще я! — і Варяг для вигляду, розмахнувся мечем у напрямку до старого.

— Не потрібно, я все віддам! — закричав дивно підстрижений дідусь.

І тут уже з Едварда зістрибнув я. Підійшовши до старого, подав йому руку і допоміг встати.

— Ти ж мене розумієш? — запитав я його губами. Він ствердно закивав.

— Все ще хочеш, у свою гільдію одноногих мене прийняти? — дід зло, блиснув хитрими оченятами.

— Не злись. Ти мене трохи полякав, я тебе... У розрахунку? — і я знову простягнув йому руку. — Чи все ж таки, покарати як годиться, за образу Корконра? Ти тільки кивни, Віллі миттю тебе побриє. Може навіть, що й від вух залишить, — але це, не точно...

Прикольно підстрижений дідусь, заперечно хитнув головою.

— У мене до тебе ділова пропозиція. Ти ж угоду хотів укласти? Буде тобі угода! — дідок здивовано на мене вилупився.

— Це що, сьогодні вбивати не будете? — цілком серйозно запитав дід.

— А що, треба? — не зрозумів я. — Не треба, тоді веди до себе додому.

***

Дідусь привів нас до непоганого будиночка на околиці міста. Зайшовши всередину, я здивувався доволі багатому оздобленню. Неймовірно зручне крісло-гойдалка з позолоченими ручками, вишита золотом скатертина під величезною тарілкою з фруктами, різьблені крамнички, непоганий набір різноманітних діжечок і глечиків із корками та нанесеними на них назвами, явно недешевих вин. Але особливо мене вразила різьблена шафа із сотнею різних книжок, усе з тією ж золотою тасьмою.

Дід, порившись за відсунутим у стіні каменем, виклав на стіл чотири золоті монети і посунув їх до мене. Я ж дивився на ще небачену мною в цьому світі річ. А саме, — книги...

Знайомі закарлючки ніяк не хотіли складатися в слова. Я провів пальцями по їхніх опуклих назвах, але так і не зміг зрозуміти, що ж там написано.

Я з раннього дитинства щільно вчив англійську, добре, що мати у мене була перекладачем з трьох іноземних мов. І вдома, ми один день на тиждень, всією сім’єю розмовляли тільки нею. А ще був вечір французькою, і пів години, присвячений німецькій. Не шанували вони німецьку. Я ж зі своєю дружиною, корінною мешканкою Лондона, дочкою їхнього дипломата, познайомився під час навчання в інституті іноземних мов. Де вона, як носій, проводила з нами практичні заняття. Її батько, дізнавшись про наш зв’язок, сильно з нею посварився. І відмовився від будь-яких контактів із дочкою. Але традиція про день англійською нікуди не поділася. Тепер уже для наших із дружиною дітей. Це мені не погано так, допомогло і в майбутньому, де мені довіряли вести важливі переговори з іноземними партнерами. Що позитивно позначалося і на моїй зарплаті.

Але що написано на книжках, — я не знав.

— Сер Кіт. Я бачу Вас зацікавила моя скромна бібліотека? — проскрипів спокійним голосом старий. Помітно було, що він уже не боїться. — Але навряд чи, Ви щось прочитаєте. Це все — латиною. А Ви-то і по-нашому, малоймовірно, що читати вмієте. Хоча почекайте-но, ось! — і він витягнув непримітну книжечку і дав мені її в руки.

— Точно! Латинь! — я пам’ятаю в дитинстві, для різноманітності трохи намагався її вчити, навіть праці Ісаака Ньютона в оригіналі, за допомогою словника почитував. Але відтоді стільки води утекло... І мені стільки по голові на тренуваннях прилітало... Що я зараз стояв і не міг згадати жодного слова. Але ось назву даної мені дідом, тоненької книжечки, я прочитав легко.

— «Подвиги Барона сера Аллана, на честь його прекрасної дами серця, принцеси Маргарет.»
— Це ще що за макулатура? — запитав я в дідка.

— Ну, треба ж! Ви дуже швидко читаєте! — здивувався дід. — А книжечку цю, пів року тому один ідіот на ярмарку роздавав. Ось мені й принесли.

— Але, давайте до справи. А то, час — гроші. Ви самі розумієте. А через кілька годин, меса закінчиться, — якраз, найзолотіша пора! — проскрипів старий. — Ви, до речі, перекусити не бажаєте, разом зі своїми друзями?

Я подивився на моїх товаришів, — ті завжди були тільки за.

— Ось, що Бог послав... — і старий дістав практично цілого, молодого, запеченого з яблуками порося, білого хліба, і глечик вина зі срібними келихами.

— Отакої... — протягнув Варяг. — Непогано, для жебрака-обшарпанця! Може даремно Ви, сер Кіт, від такого життя відмовилися... — і, випивши залпом келих, взявся на пару з Віллі наминати дароване.

Я теж від них не відставав, а дідусь лише встигав нам підливати, напрочуд чудове винце!

Переконавшись, що я достатньо наситився, дід продовжив.

— Так, яка справа? Сер Кіт? Я то про Ваші подвиги чув. Та й сам до них трохи долучився... Спритно Ви мене з цим золотом провели, — дід знову посунув до мене чотири золотих, що все ще лежали на столі. — Хоч сам бери, та книгу пиши!

— Хочу дідусю, я дзеркала в тебе купити. — промовив я беззвучно, посуваючи золоті назад дідові, що здивовано витріщився на мене.

— Які ще дзеркала? — не зрозумів дід.

— Ну як, які? Я ж тебе просив, додому відвести? І думав ти мене у свій сирий підвал приведеш. А ти, виявляється, у доволі пристойному будинку живеш. Книжками на латині, у вільний від основної роботи час, балуєшся. Послухай. У тому підземеллі, де ви мене тримали, є два великих дзеркала. Ось їх я і хочу купити. — сказати, що дід здивувався, — це нічого не сказати.

— Так це, місце гільдії нашої! І все, що там є, належить членам гільдії. Не можу я за просто так, спільним майном розпоряджатися. Мене, свої ж не зрозуміють!

— А якщо я в твою гільдію вступлю? Тоді домовимося? Скільки там внесок, і за десять років, ти казав, виплатити потрібно? Я готовий. — дідусь геть остовпів.

— Та не можу я тебе двоногого, в гільдію одноногих прийняти! Не за законом це!

— А ти значить, на своїх двох, згідно із законом від нас тікав? — раптом вклинився в розмову Варяг. — Ну тоді, давай свою лапу. Будемо згідно із твоїм законом, підрівнювати! Тримай його Віллі міцніше. А то в нас тут, — законник вишукався!

— Гаразд, гаразд! Я ж не проти! Але ми повинні це, хоч якось людям пояснити! — розвів руками, спантеличений дід.

— Сер Кіт! Дозволите? У нас тут, зустрічна пропозиція. — взяв слово Варяг. — Ви нас із Віллі в цю канаву запустіть на кілька хвилин, — і нікому нічого пояснювати, а тим більше платити, не доведеться. Та й швалі мерзенної, що останнє випрошує, — поменшає. За їжу, спасибі звичайно. Не прийнято за добро, — злом платити. Але якщо сильно треба, то можна і не за законом гостинності вчинити... — дід не на жарт перелякавшись, совався на лавці.

— Заспокойся, Міхалсоне! — підняа я руку. — Якщо треба буде, я скажу. Але ми й так, я думаю, домовимося. Правда, дідулю?