Частина 17-2. Неймовірний поцілунок

Я знову сиджу на своїй улюбленій, теплій колоді. З нетерпінням чекаю обіду. Сонечко ласкаво гріє, усі м’язи розслаблені, крім правої руки, що тримає дідову залізяку. Дак сказав не випускати, от я й не випускаю...

— Коті! Коті! — знову цей противний, дитячий, писклявий голос...

«Та що ж таке-то! І п’ять хвилин спокійно відпочити не дадуть! — я розплющив очі й одразу ж закрив їх рукою від яскравого, весняного сонечка. Верхи на багато прикрашеному коні, сиділа Флоренс.

«А дівчинка-то, зовсім не бідна! Та й золотом тут, далеко не всяку попону вишивають...»

— Коті! З тобою все гаразд? — зістрибнувши з коня, підійшла до мене дівчина та доторкнулася до щоки. — У тебе що, лихоманка? Ти чого весь спітнілий і білий?

«Якби над тобою так познущалися, як наді мною дід, — то ще невідомо, хто б із нас біліший був! Хоча ти й так, біла... Чого тобі? Скучила чи що?»

— Усе нормально? А чому ти вчора, на наше з тобою місце не прийшов? Я весь вечір прочекала! Ти що, знову з цією Вівіан десь шлявся? — зовсім уже якось не ласкаво, почала мене вичитувати білобриса.

«Гей, білка-стрибунка! Охолонь-но! Права, у конячок своїх качати будеш! І до речі, спасибі що нагадала. Де ж все-таки, це Вівіан поділася? Я її сьогодні так і не бачив. А встав я, навіть, дуже рано. Та й бороданя Віллі не спостерігалося. І баби Лайли... Напевно до свого красеня-менестреля звалила...»

— Коті! Я вчора на тебе страшенно образилася! — знову завела свою шарманку Флоренс. — І навіть дала волю своїм почуттям, ти вже вибач. Але ти точно, вчора з Вівіан...

— Слухай! — не витримав я цієї маячні, ледве піднявшись із дуже зручної колоди. І почав на неї кричати. Ну, як кричати. Махати руками, показуючи куди вона може разом зі своєю Вівіан, провалювати! — робити мені нічого, тільки з цими ненормальними дівицями розбиратися! Йшли б ви вже обидві... У далечінь! А то я втомився як собака і ще сильніше їсти хочу!

Блондинисте створіння, все з тією ж заколкою у вигляді квітки, що переливалася блакитними спалахами, дивилося на мене своїми величезними чорними очима, і лише кліпало в такт усім моїм прокльонам. А потім підбігло і міцно-міцно обійняло... І почало гладити мене по голові, немов я кошеня, примовляючи:

— Ти мій! Мій хороший, милий, коханий... Заспокойся... Коті. Я й сама не знаю, що на мене найшло. Вибач...

М-да... Я звичайно все розумію! Але це, — уже за межею добра і зла...

Я чомусь повністю розслабився, немов те саме кошеня, і, опустивши руки, одразу ж із головою занурився в хвилю іскристих, всепоглинаючих почуттів, які раптом нахлинули на мене. Я стояв як бовдур і не міг зрозуміти, що ж це таке, зі мною зараз відбувається! Мені було так неймовірно добре, як мабуть, ніколи в житті не було!

Я чомусь повністю розслабився, немов те саме кошеня, і, опустивши руки, одразу ж із головою занурився в хвилю іскристих, всепоглинаючих почуттів, які раптом нахлинули на мене. Я стояв як бовдур і не міг зрозуміти, що ж це таке, зі мною зараз відбувається! Мені було так неймовірно добре, як мабуть, ніколи в житті не було! Від цих дивних емоцій по всьому тілу забігли мурашки і скажено заколотилося серце, причому точно в такт із серцем дивної дівчини, яка ще міцніше обіймала мене та промовляла ніжні слова...

Ми, не змовляючись, застрибнули на її не малих розмірів конячку і, не звертаючи уваги на лайку та крики перехожих, що тікали від кобили, яка бігла прям на них, помчали в напрямку до замку. Я сидів позаду Флоренс, не в силах поворухнутися, і просто офігівав від того, що відбувається.

Але коли біля мосту ми раптом звернули із загальної дороги і поскакали вздовж річки, прямо на високий пагорб, що виднівся неподалік, я, немов птах, розставив руки в сторони, і з мене поривчастим, весняним вітром миттєво здуло весь тягар проблем, що тиснули на мене. Мені стало неймовірно легко. Легко до такої міри, що підкоряючись невидимій силі, я встав навпочіпки, а потім і зовсім розпрямився. І все це, з розставленими в сторони руками, верхи на нестримному, скачучому на повну силу, коні!

І яке ж було моє здивування, коли разом зі мною, точно так само розставивши руки в різні сторони, встала і ця божевільна, Флоренс.

Я абсолютно не відчував страху, та й узагалі нічого не відчував! А просто парив над землею, насолоджуючись своїм неймовірним польотом. При цьому, ледве-ледве торкаючись пальцями ніг крупа коня, що безупинно мчав...

І лише коли ми зупинилися на вершині гори, вона обернулася до мене і пильно подивившись своїми бездонними, шалено красивими очима в мої, знову поцілувала...

Я навіть віддалено не уявляю, скільки часу тривав цей поцілунок. Може секунду, може годину. Але я немов провалився в солодкий вир, небачених мною раніше почуттів! І цей вир, все більше мене поглинав і кружляв, кружляв, кружляв... Поки від цього шаленого танцю я остаточно не знепритомнів і не звалився з коня в суху, густу траву...

***

Від удару об землю, я тут же отямився і замотав ще трохи запамороченою і абсолютно порожньою від усіляких думок головою, проганяючи залишки дивного марення.

Сховавши обличчя за неслухняним, білим волоссям, що закрутилося від сильного весняного вітру, який щосили гуляв на цьому пагорбі, Флоренс легко зістрибнула з коня й узяла з сідельної торби пару дерев’яних, навчальних мечів.

— Коті, я вчора весь вечір на тебе чекала, щоб показати кілька прийомів із мечем! Я знаю, що ти дуже хотів навчиться! І тепер, коли від володіння цією зброєю залежить твоє життя, я покажу тобі три коронних, смертельних удари принца Троя!

«Що ти мені покажеш?» — вже прийшовши трохи до тями, не повірив я своїм вухам.

— Дивись, це найпростіший! Але він його відточив до такої міри, що мало хто може його відбити.

Дівчина якось хитромудро крутнула кистями рук, а потім тичком знизу встромила уявному супротивникові сталь прямо в живіт.

— Тут головне, правильна робота ніг, продовжила махати й одночасно розповідати, особливості нанесення цього тичка, Флоренс.