Частина 16-2. Середньовічний архітектор

— Так, — не піде! — заперечив Рослий, дивлячись на черговий дідів ескіз біблійного корабля, разом із дивним млином на даху. — Не витримає навантажень, дах. Та й лопаті будуть такий шум піднімати, що ніхто на вулиці не засне!

— Гаразд, а якщо прибрати лопаті й вітрило натягнути з хрестом? Зайшов Єпископ на подвір’я, а ми йому, — вітрило! Хіба не дивно? — дід втомленим поглядом окинув практично чорний від божевільних ідей, обідній стіл.

— О, сер Кіт! Може Ви щось дивовижне запропонуєте? — побачивши нас із бабусею в будинку, встав Дак.

За ним встав колобок і вклонився.

— Сер Кіт, не гнівайтеся на дурня! — повісив голову Рослий, — не зі зла ми з братком... А Ви, неймовірно добре б’єтеся! Ніколи такого не бачив... Ще раз, вибачте!

Я поплескав його по плечу, мовляв, усе нормально, чоловіче, ти головне, будиночок мені зроби в строк. Я попросив діда витерти всі креслення зі столу.

Дак із жалем подивився на свої художні витвори, але перечити проханню начальства не став і сказав Кевіну, який повернувся, та абсолютно байдуже і втомлено дивився на всю цю дивну мазню: — вимити дочиста! І той, напрочуд швидко і беззаперечно виконав наказ.

***

На невинно чистому столі, під здивовані погляди присутніх, я намалював вугіллям великий прямокутник...

Потім поділив його на три частини. Пояснивши присутнім, що це, мовляв, три поверхи. Перший, для загальної трапези, кухні та туалету.

— Туалету в будинку? — не зрозумів мене Мартін, а лісок-то, чим поганий?

— Мартіне, не перебивай сина! — рознервувався Дід. — А то забуде, що й сказати хотів! — продовжуйте, Сер Кіт! Ідеї, потрібно записувати відразу. Поки ще пам’ятаєш. Обговоримо потім.

І я продовжив.

— Туалету і душової. — перекладала з німого, моя бабця.

— Чого, вибачте? — не зрозумів Рослий. — Що таке, душова?

— Ну, це ніби дощ на тебе ллється, але теплий. І помитися можна всього одним відром води. — Як міг, пояснив я. Та намалював лійку з дірками.

— Ну, зиму і перетерпіти можна, а там і до літа недалеко! — заперечила на це моя перекладачка. Але подивившись на діда, який похмуро зиркав на неї, затихла. Лише прошепотівши про себе: — А що, у церкві монах розповідав, мовляв, не потрібно зайвий раз долю випробовувати своїм грішним, оголеним тілом...

— Помивка, — справа потрібна і ніколи не зайва, — підтримав мене дід Дак, — у чистому тілі, стара, — чистий дух! Та й болячки разом із блохами, не так чіпляються. Я тебе скільки разів, у баньку до себе попаритися запрошував?

— Так, монах же каже, — що це гріх! — заперечила стара.

— Це йому, самотньому відлюднику, чіпати себе може й грішно. Думки там усякі непристойні, можуть з’явитися. А нам, простим обивателям, — ні. Та й які в лазні, окрім як вилити на себе глечик холодку, після дубового віничка, думки можуть бути, — та ніяких!

«Лазня... Хата-мазанка... Діде, ти звідки родом-то?!»

— Продовжуйте, Сер Кіт, ми Вас уважно слухаємо. — закінчив свою думку, Дак.

Далі, я розповів про другий поверх зі спальнями, і ось коли дійшов до третього...

— Ще раз, Сер Кіт, що Ви хочете зробити? — хитнув головою, начебто йому почулося, дід. — Скляну, повністю прозору стіну? Як це... Навіщо?!

— Це неможливо! — підтримав його Рослий. — У сенсі, скляну, можливо звісно, вітражі майстри роблять. Але щоб велику й прозору... Ні!

— А я в замку, — дзеркало бачив! — заперечив я. — Хоч і не дуже широке, але майже на весь зріст!

— Ви хоч уявляєте, скільки воно коштує, те одне дзеркало! Та й не роблять їх тут! Зазвичай привозять під замовлення, з інших земель! І самі ж і встановлюють. Нікому не довіряють. — Рослий, нервуючи, перелякано поглядав то на дід, то на мене. І все одно намагався відмовити мене від безглуздої ідеї.

— Так, Сер Кіт, може, не потрібне дзеркало?! — підтримав його Дак. — Що, Єпископ дзеркал не бачив, чи що! Та й дорого це...

— Та я, не про дзеркала говорю, а про скло прозоре! — почав я теж трохи нервувати, а разом зі мною і моя перекладачка з німого, бабуся Сторм.

— Коті, може ще щось придумаєш? Бачиш, не знають люди, як зробити скельце-то! — намагалася напоумити впертого онука, бабця.

— Я знаю! — промичав я в серцях, тому що це і була моя основна ідея. І нічого іншого мені на думку так і не спадало...

І тільки Кевін, втомлено позіхаючи і нічогісінько не розуміючи, що тут у нас таке відбувається, відчужено дивився на догоряюче вогнище...

***

Коли план із розмірами був більш-менш намальований, а син графа і зовсім задрімав біля теплого багаття. Дід запропонував ще й льодовик забабахати, і льох заодно. А найголовніше, — стайню з вигулом! Не в будинку, звісно, а спробувати викупити в Короля акр лісу. Хоча це навряд чи вийде без потрібних зв’язків...

Ну, і пару-трійку сусідніх будинків. Але свій він, ясна річ, продавати не буде.

— Гаразд, давайте не будемо гаяти часу! І для початку, знайдемо в місті будматеріали. Та викупимо два чи три сусідні будинки. І непогано б, свиней усіх зарізати, та засолити! Щоб під ногами не бігали і не заважали. Та й жерти щось треба... І завтра ж починайте сарай, разом із будинком розбирати! У діда поки поживемо. Але це завтра! І ще. На першому поверсі, батькові моєму окрему кімнату з великими вікнами під майстерню, не забудьте зробити! А за скло не переживайте! Знаю я де взяти, бачив...

— Це правильно! — підтримав мене Мартін. — Дякую, синку! Я вже думав, що й не згадаєш!...

***

Погані новини прийшли звідти, звідки їх не чекали.

Варяг їх приніс, разом із двома бойовими сокирами, відремонтованим мечем, луком, кольчугою та нагрудною кірасою з шоломом. Доповнював цей арсенал, пристойних розмірів щит і арбалет з колчаном стріл і болтів. Все це багатство він притягнув на своєму горбу. Коня ж поки залишив у замку, щоб Сера Кота не об’їдав.

Погані вісті полягали в тому, що принцеса, все ж життя мені чомусь ускладнила. Наказавши камінь для будівництва серу Коту не продавати, а зодчим із замку, під страхом бути вигнаним із королівства, — у будівництві обителі участі не брати...

Зрозуміло, що ці розпорядження не принцеса віддавала. А його милість Єпископ. Навіщо їй, мені палиці в колеса вставляти? Адже вона сама мені коня подарувала! За його благополуччя тільки й дбає...

Тож прозорливий дід і тут не підвів, з артельниками, що так вдало підвернулися.

Втомившись за цей день як собака, я ледве дошкандибав до своєї улюбленої кози. Едварда, на щастя, тут не було. Відвели його до діда у стійло. І я, звалившись від утоми у сіно, встиг усе ж намазати нещасливе ребро, отриманою від лікарки маззю. Смердюче дідове знеболювання минуло і зараз нило в боці, абсолютно не по-дитячому.

«Прокляте ребро! Краще б тебе взагалі виламали!» — мазав я здоровий синяк, проклинаючи все на світі. Але після нанесення лікувальної мазі, миттєво заснув...

***

— Сер Кіт, — звернувся до мене з великою повагою сивочолий король. — Ваші війська готові!

— Усі тут? — недбало окинувши поглядом величезну армію, я грізно подивився на тих, хто стояв переді мною на колінах, а це, близько півсотні різних дядьків із коронами.

— Ні, Ваша Всемогутність! Одного не вистачає! — зі страху впав ниць дід у короні. А потім і зовсім ліг переді мною долілиць. Я ж, вставши і пройшовшись прямо по його спині з мантією, грізно гаркнув.

— Хто?! Хто посмів не послухатися?! Яка брудна свиня, не прийшла битися за моє поламане ребро!

— Так, Генріх III... Гнида... — пролунало кректання, з-під моїх ніг. — Але решта, всі тут! Ви ж бачите!

— Мені потрібні всі! Інакше, нам не перемогти! — вигукнув я, стиснувши перед собою кулак у кольчужній рукавичці, з чорним, пластинчастим бронюванням. — Дракон! Дракоша! Друже, ти де? — Закричав я в порожнечу.