Частина 16-1. Серце воїна

Про те що б’ють Мартіна, це вона сильно перебільшила. Але безлад творився знатний.

Біля перекошеного воза возилися, намагаючись виправити ситуацію, з три десятки однаково одягнених у сірі, затаскані сорочки, чоловіків. А Мартін завзято розмахуючи руками, лаявся з невеликим, але широкоплечим, безбородим молодиком, який чимось нагадував колобка.

І все через той самий віз із відламаним заднім колесом, до верху навантажений здоровенними, обтесаними колодами і просто довгими, товстими палицями, з намотаними на них мотузками. Які через раптову поломку, покотившись, знесли нарощені борти, а заодно і мало не половину нашого будинку. Залишивши після себе зяючу дірку в стіні, тепер вже теж, добряче скособоченої хати.

Чесно кажучи, мені ця дірка навіть подобалася! Замість неї можна було зробити нормальних розмірів вікно! Щоб не сидіти в постійній напівтемряві. Але як на зло, вона не подобалася Мартіну.

І він, не довго думаючи, врізав високому, бородатому дитині, що стояв поруч із колобком і кричав на нього благим матом. Той від його невеликої плюхи полетів у бік поламаного воза, попутно виносячи собою ще парочку людей у сірому, які там копошилися.

Підірвавшись на ноги і заволавши, — наших б’ють! Дядько і ще троє чоловіків, одразу ж накинулися на батька.

Благо, що без зброї, а лише за допомогою рук і кулаків, спробували впоратися з худорлявим, двометровим чоботарем, що розбушувався.

Повиснувши по двоє на кожній з його лап і зафіксувавши в такому положенні горбате тіло більш-менш нерухомо, вони зачекали, доки той самий невисокий хлопчина-колобок з розгону не заїхав батькові головою в живіт. Мартін зігнувся. Хлопчина, задоволений отриманим ефектом, вирішив, що тепер настав час уже пустити в хід і свої кулаки, які, вочевидь, дуже сильно свербіли.

Але першим же ударом влучив по одному зі своїх товаришів, коли батько, різко крутнувши плечима, підставив голову його ж гострого на язик бороданя-лихослова. Той, у свою чергу, примудрився лобом заїхати в потилицю чоловікові, що стояв поруч, чим послабив його хват.

Вивільнивши праву руку, Мартін почав гамселити нею, нехай і невеликими за амплітудою, але дуже частими, немов відбійний молоток, ударами, по чоловіках, які тільки що тримали його. А так як лапа у Мартіна була, мабуть, помітно важчою за цей самий молоток, то двох він задовбав до напівнепритомного стану досить швидко. Але невисокий хлопець теж був непростий, і кидався своїми короткими рученятами, не гірше за Мартіна. І найприкріше, було те, що бив він дуже точно і зі знанням справи. Потрапляючи раз за разом худому велетню прямо в щелепу. І Мартін, — поплив...

Але струснувши своєю кінською головою і побіжно помітивши, що я щосили шкандибаю йому на виручку, — вставив такий прямий у голову недоростку, який гамселив його, що той, перекинувшись, миттєво полетів в обійми весняного бездоріжжя. Двоє інших, незважаючи на розбиті носи, чоловіка, що все ще тримали його ліву руку, відчувши на маківці один із найважчих у своєму житті кулаків, тут же піддалися інстинкту самозбереження і швидко його відпустили.

Мартін з розбитою в кров губою і попутно вирваним з рук сусіда дерев’яним цепом, який хоч і прибіг на допомогу, але так і стояв немов бовдур, злякавшись людей у сірому, закрив мене плечем і, махаючи дерев’яною палицею, відганяв однаково вдягнених, незрозуміло звідки з’явившихся, людей. Однак чоловіки, підбадьорювані гострим на язик і доволі великим, бородатим типом, що відлетів від першого ж ляпаса Мартіна, — відступати не збиралися.

Але тут попереду натовпу, заспокіюючи співтоваришів, вийшов все той же колобок.

— Тихо! Тихо, Гвалт! — прикрикнув він на горластого заводилу, спльовуючи кров, що зібралася в роті. — Чоловіче, заспокойся! Он, хлопця лише даремно налякав! Аж кулаки до білків, стиснув сопляк. Що пацан, побитися хочеш? То чого за батьком ховаєшся? Виходь воїне, поштовхаємося!

— Я зараз так штовхну, палицю цю, тобі в одне місце! — грізно ткнув у колобка цепом, Мартін. — Не виштовхаєш!

— Хто тут поштовхатися хоче? — із хати нарешті вийшов дід Дак разом із бабою Лайлою, у повному екіпіруванні на своєму розшитому золотом поясі.

— Так, недоросток цей, лящів від мене отримав, а тепер до пацана чіпляється! — наскаржився Даку, Мартін.

— Діду, ніхто ні до кого не чіпляється, — одразу ж борзо відповів йому колобок, все ж таки кинувши оком на блискучий камінчик на наверші меча.

— Він перший, мого братика Гвалта по морді огрів! А ми ж йому казали, що ніколи нам сьогодні, цю халупу ремонтувати! До вечірньої всі мають до графа на огляд прибути!

— До якого графа? — перепитав дід.

— Зрозуміло до якого, до графа Едвіна! — розвів руками колобок. — Якщо зараз-же не приїдемо, — втик отримаємо, а може й зовсім роботу втратимо. А голобля ця, заладила, — ремонтуйте і все! Навіть зуб мені, не зрозуміло за що вибив! Ми ж не відмовляємося! Але, дня через два-три.

— Тобто, я три дні з дірою в стіні спати буду?! — закричав на нього Мартін. — Я зараз тобі недоумку, таку саму дірку, але в голові зроблю! І подивлюся, як ти з нею заснеш...

— От не розуміє чоловік, і хоч ти трісни! Там синки в нього менші, в’їдливі дуже! Сказали сьогодні всім прибути, — значить прибути! Усіх перерахують, запишуть, і дня два стежитимуть, як працюємо, чи не крадемо. А потім, коли нагляду поменшає, ми приїдемо і все зробимо. Ми ж не відмовляємося...

— А якщо синки, — місяць стежити будуть? Через місяць приїдете? — озвучив можливу версію подій дід.

— Ну, якщо місяць... То тоді через місяць. Ми зодчі хоч і справні, але з нормальною роботою, напруга останнім часом. Крім храмів. А там люди як раби, — за їжу працюють. Грошей і не платять, вважай... А тут хоч щось, — але заробити можна...

— І скільки це, щось? — запитав дід.

— А тобі, людино добра, навіщо? — не зрозумів колобок. — Так просто, цікавишся, чи якась справа є?

— Ну, якщо пацана цього хтось із вас на кулаках здолає, як нещодавно й збиралися, удвічі більше, ніж Едвін, заплачу! Ну, а якщо ні, — в половину домовимося!

— Та я його, однією лівою прищучу! — вигукнув Гвалт.

— Ну, а як же граф Едвін? Він жартувати не буде! Сувора у графа вдача, однак! Не одну душу даремно загубив! — ошелешений від несподівано щедрої пропозиції, розвів руками колобок.

— Не до вас зараз графу. Ви вже повірте. — сказав дід. — Ну то що, є хто, що з пацаном упоратися зможе?

— Тобто, замість дванадцяти фунтів срібла за пів року роботи, ти за три місяці це заплатиш?

— Чому за три? За місяць! І не дванадцять, а двадцять чотири!

— Двадцять чотири! — здивовано загуділи будівельники. — Рослий! Та нехай Гвалт накостиляє цьому недомірку! Та й не пїдемо до графа! Он, і підйомник із риштуванням, розвантажувати не потрібно! Вважай, — приїхали!

— А якщо програє? Скільки отримаємо за цей самий місяць? Не зрозумів колобок, дивної, дідової арифметики.

— Ну, якщо ця голобля примудриться від хлопця вигребти, — більше шести не дам! — Не заслужили ви більше!

— Шість за місяць! — Теж не погано! — підтримали будівельники цю пропозицію. Але двадцять-то, краще!

— Діду, ти що, зовсім головою поїхав! — визвірився на Дака Мартін. — Куди малому, проти гори то цієї!

— Не малому, а Корконру! — прошипів на батька дід. — Хочу подивитися, як це він, та з принцом впорався.

— Так, ребро ж у нього! — з нерозумінням витріщився на діда Мартін. — Як він із такою раною, битися-то буде!

— Хіба це рана... Ось із десяток стріл у животі, — це вже рана. І то, з годинку помахатися можна. А це так, — синяк... — і дідусь, підійшовши до мене впритул, взяв, та й заліз під сорочку, добряче потерши пальцями, місце перелому.

— Усе сер Кіт, тепер деякий час, — боліти не буде. Тільки прошу Вас, сильно бугая цього не бийте! Вистачить нам і одного напівживого бороданя. А цей, ще будинок побудувати повинен. Місцеві-то будівельники, набагато дорожчі й гірші за цих, це вже точно! Забулдиги хрінові! Через їх криворуких, самому довелося свій будинок зводити...