Частина 15-2. Нащадок

До обіду, де всі їли мовчки, я провозився з ожилим велетнем. Після того як його відмили і змінили портки, зашивав, промиваючи дідовою наливкою його рани. Але найдивовижніше, було те, що в місці удару струмом, — ніякої рани не було! На відміну від пристойно так обпаленої, лапи Кевіна.

Намагаючись влити у Віллі з літру молока, Баба Лайла на перемінку з Вівіан від нього не відходила.

Чи то її дід послав, чи вона сама відчувала свою провину, я не знаю. Але мені явно подобалася ця зміна в поведінці зарозумілої циркової красуні. Я навіть замилувався, як вона доглядає за кучерявим велетнем, котрий й досі нічого не розумів. Ну і за своєю покусаною конячкою, теж не забувала поглядати.

***

Мені ж хотілося більш детальніше все роздивитися в будинку старого воїна, та розвідати у всезнаючої бабусі про цю незвичайну хатинку та її господаря.

Дідова хата мені дуже подобалася. Було в ній щось напрочуд рідне і близьке серцю. На відміну від провонялої димом і жиром, печери Мартіна. А з Даком говорити після того, що сталося, я відверто кажучи, трохи побоювався.

Поки дід зі своєю бабою залишився у нас, вигадувати на пару з батьком моє майбутнє, дивовижне житло, Кевіна я все ж таки відпустив провідати пораненого батька. Бо працівник зараз із нього, явно був ніякий. Я навіть намазав його обпалену лапу, загоювальною маззю, що дала мені прекрасна лікарка Ханні.

Варяг, що дивовижним чином уникнув покарання, вирішив більше не випробовувати долю і повернувся до замку за своєю військовою екіпіровкою. І лише бабця, що за моїм наполегливим проханням перебувала в цьому дивному будинку, втомившись чекати недолугого онука, мирно дрімала на лавці...

***

— Ой онучку, вибач! Задрімала... — сіла на лавку бабуся. Треба в неї хоч ім’я її запитати, а то все бабуся, та бабуся...

Я уважно оглядав скляні, трохи неоднорідні, з переливчастим зеленцем і бульбашками повітря, невеликі віконця.

— Ти щось запитати хотів? Я ж пам’ятаю, що ти геть нічого не пам’ятаєш! Чи вже згадав?

— І де такі, цікаво, роблять? — прошепотів я про себе, милуючись різнокольоровими переливами.

— Ні, бабусю. Нічого я так і не згадав... Я навіть не знаю, як тебе звати! — чесно, зізнався я...

Бабуся дивно на мене подивилася й ікнула. А потім перехрестилася.

— Ти хто, добра людина будеш? І де мій недолугий онук подівся? — очі у бабулі, сильно примружилися. — А ну, колись нечисте! Де підкидька дів?!

— Бабусю! Ти про що?! — я з нерозумінням вилупився на стару. — я ж Кіт, твій люблячий онук!

— Який ти до біса онук! Якщо навіть ім’я моє забув! Це як? Не знав, не знав, — та й забув? Та й шибеник той, у жодному разі б із Мартіном не помирився! А ти його, навіть батьком називати став! Підкидьок тільки й мріяв, що втекти звідси! Попадися йому скільки золота, він би й додому-то не повернувся! А ти, дивись який хазяйновитий! Прижився тут, і все в дім тягнеш! — бабця викричавшись, стомлено шльопнулася на лавку. Потім видихнувши, все ж таки глянула на мене і спокійно продовжила.

— Слухай, я ж одразу зрозуміла, що щось не так! Ще коли ти мене обзивав і про квітучі троянди співати почав. І коли з убогими цими бився, — ну не міг внучок, скільки хліба натаскати! Він би в щілину забився, як тарган, і чекав, поки все не закінчиться. Так що ти мені тут не заливай, про мізки відбиті! І ще. Голки твої, я ще вчора, після того як ти зі своєю пігалицею поїхав, після обіду бігала, усім торгашам показувала, — ніхто, ніколи, таких дивовижних не бачив! Один, щоправда, запитав, як мене звати і де живу. Хотів прикупити одну. За 30 монет! Уявляєш, за одну криву голку, аж 30 стерлінгів! Із собою каже, немає стільки. Але мені додому, він неодмінно занесе...

Якщо чесно, я абсолютно не розумів що ж мені робити. Прикидатися начебто нічого не сталося, було не можливо, стара ще той ураган. Нi за що, не заспокоїться! Або піде і місцевій владі пожаліється. А в інквізиції довго розбиратися не будуть. Я поки містом вештався, парочку спалених бідолах бачив. А далі все, зливай воду, чергового чаклуна прищучили. Ще й бабці, — бабки дадуть. За розкриття небезпечного елемента. Але бабуся раптом продовжила, уже зовсім незлим тоном.

— Коті, послухай. Не хочеш говорити, — не говори. Хай там як. Просто, скільки мені там залишилося? Я за сина свого, Мартіна, переживаю! Адже він дуже хороший і добрий у мене. І вперше за десять років, — щасливий! Що син його поважає і не перечить. І за голку цю, дуже тобі вдячний. Єдине, що я хочу знати, що ти йому і Марі з Лілічкою зла не бажаєш! То звідки ти, дорогенький, узявся, — щоб я спокійно спала, може все-таки скажеш старій? З пекла ти, чи з раю прийшов? Раз можеш із того світу людей повертати! Жоден чаклун на таке не здатен!

Я дивився в замучені життям, і такі благальні сказати правду, бабусині очі. Що ж мені робити? Прикинутися ідіотом? Так не відстане стара! Таку вперту, спробуй ще знайди! Сам такий! І я, зважився...

***

— З майбутнього я бабуль... Помер я там, від надмірно випитого вина і прокинувся в цьому тілі. — видав я на одному диханні, бабусі правду. І уважно прислухався до серцебиття старої.

— З якого майбутнього, дитино? — не зрозуміла мене бабця. — Це ти начебто, нащадок наш? — серце в бабці забилося чомусь значно спокійніше й рівніше.

— З далекого майбутнього. Дуже-дуже, далекого! — не став я уточнювати.

— Коті, ти вже вибач стареньку, але хотілося б поконкретніше, а то нам тут через 2 роки кінець світу обіцяють. Я вже, перехвилювалася вся! — з надією в голосі, промовила бабця.

— Ні бабуль, бери далі...

— Невже двадцять? І що, небо на землю так і не впало? — конкретно заспокоївшись, видала бабуся.

— Вісімсот! — вирішив я все-таки не мучити стару. Хоча я і сам ледве уявляв, у якому саме часовому проміжку перебуваю. Але судячи з усіх цих фортець кам’яних, десь так і було.

— Вісімсот?! — відкрила рота бабця. Я ствердно кивнув.

— І що, за цей час кінець світу так і не настав? — посміхнувшись, скоріше самій собі, поставила запитання стара. — Ні... — побачивши як я негативно киваю головою, чи то зраділа, чи то засмутилася моя бабуся. — Значить, просто бабло зшибали, виродки! А я ж їм останнє відносила! Тьху! Гаразд, що вже тут поробиш. Ну, а як там життя стало? Що, прям усі вміють людей оживляти? Може розкажеш? Чим життя-то ваше, від нашого відрізняється? — поставила конкретне запитання, бабуся.

Я задумався. А й справді, чим?

— Так, нічим бабуль особливо не відрізняється... Живуть люди, може, й краще, я не сперечаюся. Але все так само, один одного на війнах вбивають, грабують і мучать. Є багаті й бідні, злочинці й хороші люди. Навіть Королі, подекуди залишилися.

— Ну, Королі це зрозуміло! Куди ж їх окаянних, з нашого горба, зколупаєш-то! — підтримала розмову стара. — А як же дива? Голку то мабуть, зі свого майбутнього притягнув? І що ти таке особливе шукав, коли вперше тут опинився? От дура стара, забула! Кружок, крупок? Ну підкажи, ти ж знаєш!

— Крузерок? — припустив я.

— Во-во! Він самий! Навіть обізвав мене, мерзотник отакий! А я дивлюся, ти хлопець вихований, хазяйновитий, — дуже мені це подобається. Ти ж хлопець, правда? Так-ось. Що ж, то за штуковина така! Що через неї, такий злий був? — втупилася на мене стара, очікуючи почути хоч про якісь, але чудеса майбутнього.

— Гаразд, розповім. Тільки нагадай, як звуть тебе, а то все бабуся, та бабуся...

— Сторм я. Бабуся Сторм. Що значить шторм, якщо не знаєш. Давай, не тягни, розповідай про своє диво!

— Що розповідати-то?! Ти ж усе одно не зрозумієш нічого.

— Не потрібно мене за круглу дуру тримати! Я читати і писати в чотири роки навчилася! Тож про якусь хріновину, якось, та зрозумію!