Частина 15-1. Мохнате диво

І навіщо мені цей Кевін здався? Дідові захотілося графу за старі образи помститися, а ти тепер думай, що з його сином робити...

У свиней, хіба що змусити прибрати. Але сина Графа, і напрягти прибирати у свиней? Він же, напевно, вихований, освічений і шанований у цьому суспільстві молодий чоловік. Треба б йому інше застосування підшукати. Та й рабство це. Минуле століття якесь! Або тисячоліття... Кому воно взагалі потрібно... Мабуть, відпущу я його на волю! Я ж начебто за головного і сам можу такі питання вирішувати? — роздуми рабовласника-початківця перервала Марі.

— Синку, а цією смердючою гидотою, обов’язково поливати? — я ствердно кивнув, щедро змочуючи батькову рану дідовою наливкою.

— Шкода ж, продукт! Ні в кого такого пійла, крім Дака, і немає! — з гіркотою в голосі, проводжав поглядом щедрий струмінь Мартін. — Ум...

— Терпи, любий! Терпи! Він принца вилікував і тебе теж вилікує. — погладжуючи чоловікові волосся, заспокоювала Мартіна дружина.

— Та, що там! Подряпина! От коли я в дитинстві з груші на гілку, що стирчала, звалився, — ось це була рана! — і мій черговий пацієнт почав ділитися своїми страшними, дитячими спогадами.

Я ж діяв, за вже накатаною схемою, — окріп, ганчірки, шовкова нитка з принесеного із замку простирадла.

Добре промивши, як виявилося цілком придатною для медичних цілей, виставленою дідом з нагоди мого бойового хрещення, ядреною, дуже дивною на смак наливкою, хоч і не глибоку, але досить широку рану на нозі. Я все-таки вирішив її заштопати.

Мартін уважно дивився як я шию і все дивувався, — який хитромудрий шов! На запитання, — у цирку бродячому навчили? — я ствердно кивнув.

— Ну так, вони там учені! Постійно собі щось ламають, або ріжуть! — підбив підсумки моєї роботи, батько.

Я обмотав його ногу прокип’яченими, добре висушеними простирадлами, і попросив кілька днів не знімати.

— Так, синку. І скільки я тобі винен? — я з нерозумінням подивився на батька. — За твою, цілком професійну працю?

«Що за дурниці!» — подумав я про себе.

— Ні! А що! — не здавався батько, — завдяки твоїй неймовірній голці, я в п’ять разів більше заробляти став! І шов людям, — дуже подобається! — Моє взуття, навіть воду майже не пропускає! Та в мене черга на два тижні наперед утворилася! І потім, чим ми гірші, принца-то цього! Так скільки? — я підійшов, обійняв Мартіна з Марі, і показав, що на знак подяки, він може поцілувати мене в скроню. І мені цього буде цілком достатньо.

Не дочекавшись від батька, який пихнув від обурення, ніжностей, — мовляв, мені гроші для будівництва потрібні, і все таке. Я сам його поцілував у чоло, і пішов до діда Дака.

Мій інтендант часу даремно не втрачав. І вишикувавши весь наявний у його розпорядженні особовий склад в одну лінію, проводив якийсь дивний інструктаж, а заодно і розбір польотів.

У широкому, відгородженому від головної вулиці високим частоколом подвір’ї, дідусь повільно походжав уздовж своїх підлеглих і пильно розглядав сліди-вм’ятини, що залишали його круті чобітки.

Шеренга, що стояла по стійці струнко, складалася з чотирьох осіб, коня і вічно голодної кози.

Дві бабки, які намагалися стояти рівно, виглядали дуже смішно на фоні вусатого велетня, що скромно тулився за ними і міцно тримав за вузду Едварда. Намагаючись таким чином загубитися в нечисленному натовпі, щоб уникнути обіцяного суворим інтендантом покарання.

А ось графський синок, що вимахав хоч і нижчим за варяга, але одягнений був значно краще за всіх нас разом узятих. Весь чистенький, у розшитій золотом стьобанці-безрукавці, та до того ж, ще й у дивному капелюсі з пером. Тихо стояв поодаль від усіх присутніх, відблискуючи засліплюючою білизною своєї шовкової сорочки. Гріючись під променями яскравого весняного сонечка та тримаючи в руці шикарний вовняний плащ, Кевін понуро повісив ніс, боячись підвести очі на діда, що грізно витріщався на всіх нас.

— От хто з вас недоумків, скаже, — скільки кроків я зробив за останні чотири проходи? — раптом спантеличив присутніх дід.

Усі здивовано втупилися на дідуся.

— Ну ж бо, це дуже просте запитання! — руку потягнула баба Лайла, яка, мабуть, знала точну відповідь. — Ще хто, крім моєї баби, знає?

— Дак, та на хріна нам це знати-то! Скільки ти, туди-сюди своїми копитами бруд місив? — вставила і свої п’ять копійок, моя бабуся.

— Ну, хто ще? — проігнорувавши запитання, знову зробив кілька кроків мій інтендант.

— Сорок шість. — раптом відповів Кевін. — Ви зробили, сорок шість кроків.

— Близько, але неправильно... Так Лайла? — дав слово дружині, що тягне руку.

— Сорок чотири!

— Молодець! — похвалив дружину дід.

— Сорок чотири, було до того, як ви щойно зробили ще два кроки. — заперечив на це Кевін.

— І як же ти паршивець отакий, зміг вгадати-то? — поцікавився, явно здивований спостережливістю графського синка, Дак. — Ти ж весь час, сплячих на сонці мух рахував! Та під ніс, щось собі мукав. Це мухи тобі нашептали, чи кінь Корконрський? — Едвард, що стояв з іншого боку шеренги від Кевіна, перелякано зафиркав і замотав головою.

— Вирахував я, за двома Вашими останніми кроками. — виправдовувався Кевін. — Прикинув відстань і поділив. Проста математика, та окомір точний. Нічого складного.

— А чому кроки на багнюці не порахував? Я ж слід у слід йшов? Ну да ладно. Те що вирахував, — молодець. Хвалю! Але суть питання була в іншому. У вашій уважності до того, що відбувається навколо вас.

— Ну так, відразу чого не сказав?! Що це просто перевірка на уважність! Я мало голову собі не зламала. Поки думала-гадала, скільки ж ти раз із ноги на ногу, хрін старий, перекотився!

— Ану цить! — прикрикнув на сварливу бабулю, дід. — Поговори мені в строю! Дисципліна має бути в списі! А то бачиш, розслабилися! Один без меча, і взагалі зброї, прийшов господаря охороняти! Як це ти, голобля вусата, той дрючок від огорожі моєї відірвати-то додумався? А не своїми причиндалами богатирськими, непотріб міський розганяти, — розуму не прикладу?!