Частина 14-2. Нахабний дід

Ми всі проводжали в останню дорогу сумними поглядами згорблену стару. Я, звісно, не знаю, що задумав дід, може, у неї там під брудним плащем, калаш із двома запасними магазинами прихований. Або на крайній випадок, базука. Але як на мене, краще б він Міхалсона виставив. Той, он як колодою махає! Що йому, той меч! Щоправда граф, з такою постановкою питання, навряд чи б погодився.

Або, взяли би кожен по відібраній батьком алебарді. Все-таки, дорожче б життя продали...

А він, свою ж жінку! На забій, цьому звірові кучерявому відправив... Це ж треба, до такої міри жіночу стать ненавидіти!

Але дивлячись на бабу Лайлу, не можна було сказати, що вона билася в істериці, проклинаючи свою нелегку, жіночу долю. Ну і діда заодно, за те що посилає її на вірну смерть. Ні. Нічого такого не було і в помині! Вона щось шепнула дідові, той кивнув, і баба покрутивши головою в різні боки, немов розминаючи затерплу шию, вийшла до усміхненого, як кіт перед цілою мискою сметани, Віллі.

Ще б пак! Він одним помахом меча, собі цілий золотий здобуде. Причому, другий за сьогодні. Як тут, не радіти-то! А бабку можна й не вбивати, навіщо? Він зараз на неї рикне, а вона знепритомніє і впаде!

Рикнув... Не звалилася... А навпаки, в розвороті кинула в бородатого чолов’ягу свій брудний плащ і навздогін ще й махнула мечем, маскуючи свій удар тією-ж накидкою.

Ого! А бабця-то, не проста виявилася!

Під брудним вбранням, Лайла мала досить таки непересічний вигляд. Одягнена в шкіряну куртку і штани, бабця-войовниця була підперезана шкіряним ременем зі вставками з різнокольорових скелець. На кшталт того, що був на бароні Зені. І не сказати, що б він йому хоч трохи поступався в розкоші. Навпаки. Наявний у старої пояс явно був крутішим і вишуканішим за баронський. На якому, до того ж, збоку висів ще й пристойних розмірів ножик.

Блін! Та це той самий кинджал, яким дід Дак змушував мене в моїх видіннях, свиню різати!

Добірні прокльони величезного бороданя, миттєво вивели мене зі страшних спогадів.

Оце так баба Лайла! Першим же непомітним ударом, слідом за летючою ганчіркою, примудрилася зрізати Віллі всю його густу, чорну бороду. Чим викликала, просто бурю обурення величезного, волохатого ведмедя, який тут же кинувся в люту атаку!..

Ні, я розумію, дружина воїна, всі справи... Але те, що вона витворяла перед нашим здивованим строєм, зі знову-таки моїм, нікуди не придатним за словами діда, мечем! Просто неймовірно!

Я не знаю, де це вона так навчилася, — може, дід брав її із собою в походи, або щось іще. Але це горбате, вічно мовчазне диво, проявляло просто дива грації, коли раз по раз, з фантастичною швидкістю, повз неї пролітав меч Віллі.

Лайла легко, ніби граючись, закручувала, обманювала і раз по раз ухилялася від несамовитих атак, величезного, розлюченого дядька. Лише мимохідь проводжаючи своїм мечем, божевільної сили удари, здатні щонайменше розрубати ту саму бабцю, а то й цілого коня, навпіл!

Граф Едвін почав помітно нервувати. І раз по раз поглядав на свого старшого сина. Той, відкривши рота, не відриваючись стежив за перевтіленою сусідською бабусею. Хоча назвати цю граціозну бестію старою, язик не повертався...

Віллі помітно втомився, махаючи своїм величезним тесаком. А баба Лайла, навіть кружляти перестала, і діставши з пояса ще й клинок, парирувала його рідкісні удари. І коли гігант вже зовсім важко задихав, Лайла, уникнувши чергової млявої атаки, ковзнула по лезу, що втомлено тицьнуло в неї, своїм мечем, і за мить опинилася за спиною захеканого Віллі. Одразу двічі, встромивши в його тіло свій кинджал. Потім крутнулася, добре приклавши здорованя рукояткою меча по кучерявому загривку. Віллі, закотивши очі, впав на коліна, а за кілька секунд, і зовсім гепнувся кучерями, що ще лишилися, просто в багнюку...

За цим усім стежило, невідомо звідки взявшись, чоловік двісті, не менше. Усі мовчки, шоковані тим, що сталося, проводжали поглядом Лайлу, яка намагалася йти прямо. Піднявши величезний меч Віллі, вона одразу ж віддала його Варягу, котрий підбіг до неї. А сама, підібравши свій, вовняний плащ, обернулася в нього, і полегшено згорбившись, покашлюючи, повернулася до нас.

Дід трохи на неї побурчав, — мовляв, чого так довго-то! — Лайла нічого не сказала, тільки зсунула плечима, мовляв, так вже вийшло...

— Ну, Графе, де там обіцяне? — вийшов вперед, старий. — Пора б розплатитися.

Граф явно хвилювався, поглядаючи на свого нічого нeрозуміючого сина.

— Чи може, повторимо? А, графе Едвін? — раптом, запропонував навіщось дід.

«Ми тут і так, усі ледь інфаркт не отримали! Йому що, — мало?!» — офігів я від слів діда.

— Повторимо? — не зрозумів Граф.

— Ну так?! Ви ж не хочете, щоб усі плювалися. Мовляв, он той Граф, що сина за 17 золотих програв? Ні? Так давайте влаштуємо, ще один поєдинок. Але ставки зовсім трохи піднімемо! — Граф, ошелешено слухав, не вірячи в те, що відбувається. Він міг би віддати наказ своїм людям піти в атаку, та насадити нахаб на списи. Але тільки, не було зараз із ним його лицарів! Залишив він їх у своєму графстві, а сам сюди, без нічого примчав. Після того, як погану звісточку отримав. Що, мовляв, хтось нехороший, посмів синків його побити, та й, не розбираючись, по приїзду, всіх, хто був у будинку, сюди і пригнав. І що тепер робити?...

— Граф! Ви мене слухаєте? Ну так от, а що якщо ми з Вами, мечі схрестимо? Та, навіть не так! Я он, вила візьму, а Ви, — благородний меч. Це щоб Ви не сильно переживали. А умови, ті самі. Тільки ще й Кевін Ваш, уникне своєї незавидної долі. А Ви, коли виграєте, зможете нам усім разом із пацаном, кишки пустити. Ви ж за цим сюди приїхали...

— Дак. А навіщо мені це. Чи не простіше мені наказати моїм людям, вас усіх, на списи підняти? — зробив зустрічну пропозицію Граф.

— Яким людям? З вами тут, з десяток, дуже посередніх, якщо не гірше, воїнів. Які, крім як бухати, та дівок лапати, нiчого толком i не вміють. Решта ж, навіть з місця свого не зрушать. Або зовсім порозбігаються, коли смаженим запахне. Та одна моя баба, їх порядком прорідити зможе. Чи може, хто з вас недоумків, на той світ поспішає?! — поставив оточуючим запитання, нахабний дід.

Незадоволений гул підтвердив побоювання графа Едвіна.

— Чи Ви вил, у руках старого злякалися? Не ганьбіть свого старшого брата, Головного Лицаря королівства, — злізайте з коня!

— Батьку! Не треба! — раптом запричитав Кевін, — я впораюся! Не переживай! Дід, явно не простий! І щось задумав... Не потрібно з ним битися!

— Я знаю, що не простий! — зло рявкнув на сина, Граф. — Навіть із вилами. Але я то, сам з дуру бовкнув, ніхто мене за язика не тягнув. А за слова свої, сину, відповідати треба! — і Граф, зістрибнув з коня, оголивши меч.