Частина 14-1. Непрохані гості.

Марі кулею вилетіла з дому. А за нею, намагаючись не відставати і скривившись від болю в боці, вийшов уже і я.

Картина, що відкрилася, мене неприємно вразила.

Стікаючи кров’ю і спершись спиною об високу дідову огорожу, на землі сидів поранений у ногу батько. Варяг, намагаючись зупинити кров, зняв із себе ремінь і перетягував ним вище рани. Мати обійняла Мартіна, намагаючись закрити собою від здоровенного, бородатого громили, що стояв за два метри від них з оголеним мечем.

А навколо нас, перекривши проїзд в обидва боки, вишикувалося живим ланцюгом, майже ціле військо!

Оточивши нашу хатину півколом, чоловік п’ятдесят, явно простих городян, спершись на довгі палиці з сокирами або списами на кінцях, а кому не вистачило, то й зовсім з вилами в руках, ліниво позіхали в таку ранню пору і нікого не пропускали. А особливо зухвалих поспішак, лупили по хребтині зворотним, тупим боком своєї довгої, рубаючо-дроблячої зброї.

Посередині півкола, на чотирьох добре доглянутих конях, сиділи пристойно вбрані молоді люди, які явно вирізнялися з натовпу роззяв, що тут зібралися не тільки дивними пишними капелюхами на білявих головах, і пір’ям, що з них стирчало, а також, явно не дешевими мечами на поясі. Командував же всією цією різношерстою оравою, дуже поважний, добре поголений, величезний дядько. Дивно схожий на сера Томаса.

У присутніх тут підлітках я без особливих зусиль упізнав тих двох білобрисих лицарів, що воювали зі мною на недавньому бенкеті. Третього молодого чоловіка я не знав. Але він, крім більшого на кілька років віку, не сильно-то від них і відрізнявся.

— Батьку! Он той, убогий! Це він нас із Берті... — вказуючи в мій бік, раптом понуро повісивши голову, не став договорювати хлопець.

— Синку, ти точно нічого не переплутав? — дивлячись на ледве живого, брудного від засохлої крові та грязі, згорбленого худющого підлітка, з перекошеним від болю обличчям, — здивовано витріщався в мою сторону величезний чоловік.

— Ви! Разом! Не змогли впоратися, — ось із цим?!!.. Та якби не наліт бруду на його шкіряних панчохах, то його б точно, весняним вітром як кульбабу здуло! — вся озброєна тусовка дружно засміялася. Але миттєво замовкла, щойно дядько підняв свою праву руку в шкіряній рукавичці.

— Ага... Ти це Принцу Трою, скажи... — буркнув у відповідь на знущання батька, білявий юнак.

Батько хлопця спочатку не зовсім зрозумів, що син має на увазі. Але коли дійшло, відразу ще більше засміявся, підтримуваний своїм військом. Але побачивши, якими серйозними залишилися його потуплені сини, знову, одним рухом руки припинив веселощі.

— Аллан, ти хочеш сказати, що великого чемпіона 32 королівств, Принца Троя, побило ось це непорозуміння?! Нічого не розумію... Варто було мені на тиждень відлучитися, як тут, не зрозумій-що коїться!

— Так ми з Берті намагалися тобі пояснити! — запричитав Аллан, — але ти ж і слухати нас не захотів! — батько підлітка махнув рукою, — мовляв, що там слухати, і так усе на обличчі прекрасно намальовано!

— Гей, малий ! Як тебе звати? — я від страху, зовсім забувши, що не можу говорити, почав мукати.

— Та ти знущаєшся! Воно що, ще й німе?! Це ти, наважився підняти руку на моїх синів? Ну, чого мовчиш! Віллі, розворуши-но недоумка!

Віллі, вочевидь, довго просити було не потрібно. Бо величезний, бородатий чолов’яга в одну мить ткнув мені мечем у плече та ногу. Але не сильно. Лише трішки, щоб пустити кров... І тут же про це пошкодував. Бо дерев’яна голобля з дідового паркану, що прилетіла по кудлатій голові, відправила Віллі на землю. Але він не розгубився і одразу ж підірвавшись на ноги, у стрибку розвернувся в бік свого кривдника, після чого, негайно, отримав важкою колодою ще раз. І це вже був, нокаут...

— Сер Кіт, ідіть-но краще в будинок. — порадив мені, озброєний важкою палицею Варяг. — я замотав головою, — мовляв, батька не кину! — Гаразд, як хочете, але будьте ласкаві, відійдіть до огорожі. Боєць із Вас зараз, Ви вже вибачте за прямоту, зовсім неважливий.

Мартін піднявся і, прикриваючи мене з матір’ю своєю горбатою постаттю, взяв у руки точно таку саму, як і у Варяга, вирвану з дідової огорожі, жердину.

Троє явно військових чоловіків з алебардами, які стояли поруч, одразу ж кинулися на батька в атаку, ще двоє, на Варяга.

Мартін, стояти в очікуванні чергової дірки у своєму худому тілі не став, а з усієї сили метнувши колодою в нападників, підбіг до нахаб, впритул, попутно, немов бур’ян, що поріс на городі, висмикуючи з рук недолугих воїнів, страшні палиці та відкидаючи їх подалі вбік.

Але на цьому він не зупинився, а максимально зблизившись, пустив у хід уже свої пудові кулаки. Які, немов гарматні ядра, що летять, вминали в обличчя, як у весняний бруд, носи, вуха і забивали далеко в глотку, змушуючи ковтати і так рідкісні зуби горе-вояк. Зібравши врожай у вигляді трьох алебард, він поставив їх під паркан, а в руки взяв, все ту ж, більш звичну йому, важку жердину з дідової огорожі.

Варяг, вчинив простіше. Він, вважай одним махом, вибив з рук списи, що тикали в нього, і... Все. Обеззброєні воїни, під роздачу колодою, лізти чомусь не захотіли, швидко сховавшись за спинами своїх-же товаришів.

Після того, як ми досить швидко і досить непогано відбилися від раптово напавших на нас людей, їхній головний, окриками зупинив розбрід і хаос у своєму різношерстому війську.

— Тихо! А ну, тримати стрій! Хто вам, тупим селюкам, команду-то давав! Гей, Міхалсон! А ти що тут робиш?! — впізнав він Варяга.

— Як що? — розвів руками Варяг. — Не бачите чи що, пане Графе?! Сера Кота захищаю!

— Це, дрібного-то цього? — здогадався Граф. — Так на що він тобі, доходяга здався, чи Генріх наказав?

— Ну так, було діло. — не став заперечувати Варяг. — А ви б їхали собі, подобру-здорову! А, граф Едвін. А то ж можна і на огорожу, ненароком напоротися... — і Міхалсон для переконливості, легко перекинув із руки в руку, чималих розмірів загострену колоду.

— Ось насліднички, дивіться! Яким має бути справжній воїн! — Граф підвівся в стременах і пильно глянув на своїх синів.

— П’ятдесят на одного, а він на всіх нас, — як голодний вовк на отару дивиться! — потім перевів погляд на Варяга. — Міхалсон, я тобі вже кілька разів пропонував, ну так давай, запропоную ще раз! Кидай ти цього Генріха. Та йди до мене на службу! Я вдвічі! Ні, втричі більше, платити буду! Землю виділю! Бароном станеш! А то бачиш, із ким доводиться мати справу? Я скільки разів Віллі просив, — ти хоч поголися! А то я тебе, через твою кучеряву бороду, вже й не бачу зовсім! А він ні і все! Блохи його гризуть, а він тільки чухається і злиться, злиться і чухається! О! Якраз, очухався...

Величезний бородань вийшов зі своїм великим мечем попереду кінних і зло подивився в мій бік. Мовляв, готуйся малий, комариними укусами, тепер точно не відбудешся! — я аж трохи присів, згадуючи, як це опудало, швидко і точно, махає своїм гострим мечем, залишаючи після себе лише криваві розводи. І позадкувавши, потрапив прямо в заспокійливі обійми Марі.

— Ну, то що ти вирішив? Йдеш до мене на службу? Ти ж знаєш, — моє слово, кремінь!