Частина 13-2. Погані новини.

— Синку, а це ще, що за здоровенне створіння? — приголомшений не стільки присутністю коня в будинку, скільки його розмірами, підвівся з-за столу Мартін.

— Так онучку, де це ти кабана такого відрив! Відвів би назад, від гріха подалі. Нам же його окаянного, в житті не прогодувати! Хіба тільки, самим зжерти... — пропилососила мене бабка. — Мені Вівіан усе розповіла! Як на вас вовки напали, як брати вас рятуючи, самі у вогні загинули, і що тікаючи, ти гаманець із грошима загубив... І що це ти, поганець отакий, намовив її сказати, що, мовляв, діти у Вас будуть!

— Це ж треба! Яка несподіванка... Я знову в усьому винен виявився!

— Нічого, нічого, — раптом заступилася за мене Марі, — головне, що діти люблять одне одного, а решта додасться! І онуками вони нас, — усе-таки потішать! А її брати, сидячи на небесах, дивляться на них і радіють, що врятували таку чудову пару від лісових розбійників! А коня він завтра ж поверне! Правда, Коті? Навіщо він нам, такий величезний! Самим он, їсти нічого...

Так... Вівіван, я дивлюся, часу даремно не гаяла... Пора було покласти цьому беззаконню край. І щойно я відкрив рота, як мене знову безпардонно перебили.

Слово взяв, вже неабияк зачекавшись на мене, Варяг.

Він встав, прокашлявся, привертаючи загальну увагу, дістав із сумки сувій, розгорнув і рівним, урочистим голосом продекламував.

— Цим документом, Я, Король Генріх III, милостиво підтверджую посвяту Головним Лицарем королівства Мерсії, сером Томасом, лицаря нашого великого королівства, барона, сера Кота, сина Мартіна, прозваного святою церквою Великодушним, власника містечка Брікшворт, а також родючих угідь, що належать містечку, та 25-ти акрів лісу при ньому, — у Королівського Кінного Лицаря! І даруємо від імені Головного Лицаря, Герцога Нолфорка, сера Томаса Говарда, срібні шпори Корконра і Королівського коня, Едварда. Також Корконр сер Кіт і члени його сім’ї, милістю Короля Генріха III, звільняються на 10 років від усіх податків, крім військового збору. Ці блага він отримує за великі перемоги на славу Короля, Церкви та Королівства Мерсія! Нижчепідписані Король, Єпископ і Головний Лицар. — закінчив читати текст, Міхалсон.

— І на словах, король передав, що свиней можете залишити собі. Я особисто, в книзі приходу перевірив, що ви їх, начебто здали. Ось виписка. Так що, якось так! — закінчив Варяг і оглянув присутніх.

Усі на нього дивилися з неприхованою посмішкою. Мовляв, а що це було?

Першим не витримав і засміявся дід. За ним, покотилися реготом усі присутні. Мартін катався по столу, тикаючи в Міхалсона пальцем, і повторюючи, — великодушний сер, ой, не можу! Барон! А чому, відразу не Король?!

Бабця, та взагалі скотилася під лавку. Мати, теж по-доброму усміхнулася. Навіть кінь, і той заіржав у звичній йому манері, оголивши ясна. Та що казати, якщо і сам Міхалсон, піддався цим нестримним веселощам.

Якби хтось у цей момент випадково увійшов до будинку, то щонайменше подумав би, що всі обкурилися якоюсь вже дуже міцною травою, і тепер їх не по-дитячому штормить.

Регіт, щоправда, швидко припинився, коли на столі з’явилися срібні шпори, мій лицарський меч і два документи. На землю, з повним правом над селянами, і папір, що підтверджує звання лицаря. Крім того, двадцять золотих підйомних для Корконра-початківця від сера Томаса, як Головного Лицаря королівства. Поставивши жирну крапку на справжності пред’явлених документів.

— Мій колишній господар, барон Левенталь, про такі все життя мріяв! — раптом порушив тишу дід, уважно оглядаючи шпори. — Та куди там! Рилом не вийшов! А сам, усе життя в боях і походах провів... І під час штурму фортеці, загинув дурень. Сам, першим на драбину поліз, щоб слави побільше отримати, і залізяки ці. Отримав. По голові каменем. Ні Корконра, ні слави... А тобі за що дали? Кого ти такого прибив, за ці самі шпори? — втупився каламутним поглядом на мене дід.

— Так, принца він прибив! Невже не знаєте? — вигукнув здивовано Міхалсон. — Переміг у чесному поєдинку! А потім його ж, своїми руками ще й вилікував! Не сам ясна річ, а за допомогою богині лікування, розумниці Ейр!

— А навіщо, бився-то? — не вгамовувався дід. — Ну, переміг і переміг. Все одно, шпори йому рано! Де великі подвиги? Скакун королівської крові?!

— Так он же, — скакун! — побачивши, як недовірливо на нього всі витріщилися, вказав на бідну, зігнуту в три погибелі тварину, Варяг.

— Це! Скакун?! Це в кращому разі, величезний мішок із лайном! — облаяв незрозуміло за що, мого коня дід Дак.

— Йому максимум що світить, це бочки з тим же самим лайном і тягати! Розкормили так, що й мозок жиром заплив! А справжній кінь, повинен мало не розмовляти зі своїм господарем! З півслова його хотілки розуміти! А це опудало, напевно, тільки принцесу до себе і підпускало! В іграшки з нею погратися, та хліба з рук пожерти!

На що Едвард, обурено фиркнув, не зрозумівши зовсім вже дивних претензій. Особливо про іграшки...

Далі дід оглянув меч. Вийняв із піхов, стукнув по сталі нігтем. Прислухався до звуку металу.

Якщо чесно, — меч мені дуже подобався! Весь розмальований, з парочкою блискучих камінців у рукоятці, — красота! Але дід, сволота, і тут усе обгадив.

— Це, — не зброя... Ні, ну там, курей ганяти, або ворон, — піде звичайно... А так, просто шматок непотрібної залізяки... Коті, зізнайся. Король, мабуть, на цій бійці з принцом, бабла непогано так, заробив? — я ствердно кивнув. — Скільки, якщо не секрет? Сотень п’ять, золотих підняв?

— Я відповів, що п’ятдесят. — дід мене зрозумів.

— П’ятдесят золотих? Чи не дрібнувато, щоб корнкора давати? — з’їхидничав Дак.

— П’ятдесят тисяч?! — я кивнув, на прочитане по губах повідомлення.

Дід всівся на лавочку, впустивши меч на стіл.

— Та, де це бачено?! Такі гроші, та на кін ставити! Нехай і принцам! Я навіть уявити боюся, таку купу золота! А вони тобі по поскупилися, нормальний меч видати?! Хоча, який там меч! Ти ж, напевно, його кулаками своїми відмудохав? Ну так, про меч, ти ж і гадки не маєш. Дивно, якщо знаєш, за який кінець тримати то його.

— Ну та це нічого! — раптом підтримав мене Міхалсон і злегка поплескавши по плечу, подальшою розповіддю, ввів у ще більший ступор усю мою, і так ошелешену рідню.

— Я ось теж, не дуже меч люблю. Все більше, — сокиру! А через пів року, у нього буде можливість відмудохати принца, ще й за допомогою меча! — потім, почухавши потилицю, неохоче продовжив.

— Щоправда, це навряд чи в сера Кота вийде. Це тобі, не кулаками махати... Бо ж Принц Трой, із цим самим мечем у руці, вважай, і народився! І немає йому рівних у майстерності володіння мечем, у всіх 30 з гаком, королівствах. І це, в його-то юному віці...

— От якби сер Кіт, тоді не полінувався, та всі очі йому повибивав, і руки-ноги поламав, а не тільки пальці... — мрійливо продовжив Варяг, — то можливо б і вийшло, разок-другий, злегка його, зачепити... Хоча й тоді, шансів було б обмаль. А так, навіть єдина перевага, — вибите, вважай, око, і те примудрився своєму ж суперникові, вилікувати! Що ці самі шанси зводить практично до нуля...

Усі знову затихли, з жалем глянувши на мене.

— Тож боюся, що моя служба в сера Кота закінчиться вже... Через 180 днів! — майже миттєво вирахував точну дату, наш вусатий астроном. — Ну а Ваша, — він обвів усіх співчутливим поглядом, — тільки розпочнеться. Бо разом зі смертю нашого німого поєдинщика, у такій суперечці, де присутні гроші чималі, а саме, все ті ж 50 тисяч, і сперечаються люди не прості. Принц має повне право на невелику компенсацію. А саме, на все майно переможеного представника Короля, разом з усім його сімейством і землями, перейде у власність до принца Троя. І що його сановники з вами всіма зроблять, — я навіть уявити боюся...

Тиша стояла, гробова. Усі знову перелякано витріщалися в мій бік. З одним питанням, що легко читалося, — що ж ти, горе наше німе, натворив?!

Варяг же, продовжив наганяти страху, на очманілунілу від подальших, абсолютно не радісних перспектив, рідню.
— Але це, шановні, якщо за місяць він не загримить на копальні, разом з усіма Вами...