Частина 13-1. Моя вразлива конячка

— Синку, вставай! Там до тебе прийшли! — зі свічкою в руці, ніжно гладила моє волосся Марі.

«Не зрозумів... А чому темно-то так?!» — ледь відкривши очі, здивувався я темряві.

— Вставай соня! Уже вечір! До тебе прийшов дивний, ввічливий і дуже кремезний чоловік. Більший навіть за Мартіна. І знову сера Кота питає! Каже, що ти його новий Господар! Вийди, будь ласка, і поясни нарешті цій вусатій голоблі, що він, мовляв, помилився. А то я вже, нічого не розумію! Він і мене, з якогось переляку, Панною обізвав... Ходімо!

А я після цих злощасних пригод, добу б проспав! Але ж ні, все лізуть і лізуть. Медом їм тут намазано, чи що...

І де ця зануда Вівіан поділася? Всю дорогу мене розпитувала, як це я вовків приворожив. Начебто я щось відповісти міг, навіть якби й говорити вмів! З ранку начебто, поруч дрихла. Втекла напевно... Ну та й хрін із нею!..

Але зайшовши в будинок, я дуже здивувався, не відразу повіривши своїм очам.

— Це ж треба! Не втекла! — Вівіан допомагала Марі готувати вечерю із залишків свинячої ноги й овочів.

— Коті! — вигукнула сестричка і поспішила мене обійняти. — Братик! Я так рада, що ти повернувся! — потім прошепотіла ледве чутно:

— А Вівіан мені пообіцяла, що більше не буде мене саджати на свою драгливу конячку, що стає на диби. І я їй вірю. А знаєш чому? — я запитально на неї подивився. — Тому що її вовки з’їли...

— Коті, той пан чекає тебе на вулиці. — проінформувала мене мати. — Каже, от коли сер Кіт зволить мене запросити, — то тоді й увійду. — вона посміхнулася. — Сер Кіт! Твої гості так часто це повторюють, що й ми скоро тебе самі, сером, називатимемо. А що?! Чим мій хлопчик гірший?

Я посміхнувся і пішов на вулицю, дорогою зазирнувши в майстерню. Мартін дуже швидко і захоплено махав моєю кривою голкою.

«Так він це робить, швидше за швейну машинку!» — відволікати його я не став і вийшов до відвідувача, який вже зачекався на мене.

***

Втупившись у тьмяні зірки, що тільки-но з’являлися на небосхилі, на вулиці стояв мій добре знайомий любитель астрономії, вусатий варяг Міхалсон. Почувши, як скрипнули двері, він обернувся і ввічливо вклонився.

— Добрий вечір, сер Кіт! Ви ж мене пам’ятаєте? Я Міхалсон, ми з Вами разом за столом сиділи.

Я кивнув. Такого захочеш, не забудеш! Хороший чоловік. Але що ж ти тут забув, а Міхалсоне?

— Король, нехай прибуде з ним Ейр і простежить за його здоров’ям! Так само як вона допомогла моєму господареві вилікувати великого воїна, принца Троя! Прислав мене на пів року, у Ваше розпорядження, сер Кіт! І ще зі мною, Ваш Корконрський жеребець, Едвард! Щоправда, його сюди дотягнути було не легше, ніж у шторм переплисти океан! Пів дня на цього впертого осла, вибачте за прямоту, витратив! І як ви тільки на ньому, проїхати-то примудрилися?! Не розумію! До речі Король, мені те ж саме сказав.

Далі він з нерозумінням на мене подивився. Ну що хлопче, може вже й у дім запросиш? Бо ж не місяць травень!

Я ж, переварював отриману інфу.

«Значить коня, мені все-таки дали. І що мені з ним робити? З’їсти, як раніше хотів, тепер точно не вийде. Через місяць принцеса разом із Єпископом, як пити дати заявиться. Та й після сьогоднішньої ночі, я коней сильно так, заповажив. А якби зі мною було це величезне, кінське чудо-юдо, — просто танк, порівняно з нещасними конячками. Ми б із цими вовками, ще й потягалися б!»

— А де ж кінь? — я жестами показав, мовляв, де моя конячка?

— Едвард? — здогадався Варяг. — Вибачте сер Кіт, але я його біля мосту прив’язав. Не йде скотина і все! Але ви не хвилюйтеся, його жодна людина у світі, з місця не зрушить! Ми його туди вп’ятьох, — ледве дотягли! Ох і здоровий же гад!

«Ну так, а то я не знаю...» — але все одно, залишати своє добро на віру недобрих людей, я не бажав. І запросивши Міхалсона до оселі, вирішив як слід просвіжитися після смердючого сараю.

Пора б у свиней, незважаючи на біль, все-таки вичистити. Твій дім, як-не-як. Та й до мосту тут було зовсім недалеко.

— А ви точно самі впораєтеся, сер Кіт? Ребра то, мабуть, за одну ніч не заживають?! — я ствердно кивнув і ще раз жестом запросив велетня до будинку.

Коли я відійшов метрів на сто від своєї халупи, мене раптом покликали. Я спочатку подумав, що кричить моя сестра. Але ні. Це була не вона.

— Коті! Коті, зачекай! — оскільки вулиця напрочуд непогано освітлювалася, а забудова дорогою до замку була доволі щільна, і біля кожної хатини на дерев’яному стовпі у вигляді шибениці висів добре знайомий мені за обпеченими пальцями ліхтар, я непогано роздивився цю юну даму. Тому як у цирку, мені це толком зробити не дали. Та не дуже-то й хотілося, якщо чесно. Не було на що дивитися...

Мабуть, моя однолітка, — віком 13-16 років, точніше сказати було складно. Бо що брови, що волосся, зливалися з рисами обличчя в цій напівтемряві. Але вона точно була блондинка з розпущеним волоссям.

І одягнена в довгу, вовняну, зелену сукню, на відміну від шкіряних штанів Вівіан. Але зверху була, все та ж шкіряна безрукавка, в якій вона нещодавно і виступала. А ще в її волоссі була величезна заколка, у вигляді блакитної квітки, що переливалася від сполохів ліхтаря.

Я зупинився. Все ж таки звали мене. Дівчина підійшла і переминаючись з ноги на ногу, видно що нервувала, проговорила.

— А я думала, що ти з Вівіан кудись поїхав... — почала вона ніяковіючи. — Це правда? — вона раптом так пронизливо подивилася мені в очі, що я навіть на хвилину забув, правда це, чи ні. Але відірвавши все ж погляд, зсунув плечима.

— Але я думала, — продовжила вона ніяковіючи, — що ти поїдеш зі мною!

«Зрозуміло... Ще раз на це, я точно не куплюся! Вистачить з мене і шахрайки-гімнастки.» — і я розвернувшись, покрокував у бік замку.

Я йшов, намагаючись не обертатися, але все ж поглядав на слідуючу за мною по п’ятах, хоч і на пристойній відстані, дівчину. Йшов я, як на голках. І чого це біляве диво за мною ув’язалося, і що в ній знайшов мій німий хлопець, я не розумів абсолютно! А раптом у неї теж брати є? І з-за рогу, як, вискочать!

Але дійшовши до мосту і нікого підозрілого не зустрівши, я заспокоївся. Видно, що Флоренс була сама. На відміну від Едварда.

Знайшлися все ж охочі до чужого добра, недобрі люди. Троє, не першої свіжості доходяг, у сенсі смерділо від них незрозуміло чим, намагалися зрушити з місця очманілого від того, що відбувається, коня.

Я ще раз оцінив масштаби лиха.

Двоє бідолах, безрезультатно смикали його за вуздечку. Ще один лупив невинну тварину по крупу. Так само я розгледів парочку, мабуть не без допомоги королівського улюбленця, таких самих смердючих волоцюг, що валялися в безпам’ятстві. Незважаючи на те, що я підійшов ледь не впритул, ці покидьки не звертали на мене, абсолютно ніякої уваги.

— Зараз же, залиште його в спокої! — суворо закричала дівчина-альбінос, що наздогнала мене. Один із недоумків, що смикали за вуздечку, знехотя озирнувся.

— А то що, ти нас поцілуєш? Або може щось інше, натомість запропонуєш? — його напарник, похабно заіржав. Але Флоренс, підійшовши поближче, лагідно посміхнулася.

— Запропоную... — і поклавши руку на плече, як заїде коліном по причиндалах. Навіть я скривився! До того боляче було дядькові. Другого, застиглого від несподіванки мужичка, вона вирубала так само невимушено, як і першого, різким ударом ноги, все по тому ж, причинному місцю. Третій, кинув свій свіжовідламаний від дерева батіг, і з криками, — не пристойні були крики, — кинувся на дівчину.