Частина 12-2. Сірі розбійники

Хоч у цьому покійні брати Вівіан не обдурили. І вовків тут дійсно було, просто неміряно! Я нарахував дванадцять силуетів, що повільно, але впевнено оточували нас із дівчиною. І це тільки з цього боку палаючого воза! А що коїлося позаду, — я навіть уявити боявся! І що це вони зграями бродять? Зима начебто вже закінчилася?

— Що тобі ще від мене потрібно?! — простогнала не дивлячись у мій бік Вівіан. Я ж привернув її увагу і як міг показав, що нас оточили голодні, злі, і що особливо важливо, — численні вовки. Та й коні, що стояли поруч, почали помітно нервувати, постійно пританцьовуючи.

Вівіан, усвідомивши, що прийшла нова біда, швидко схопилася на ноги і, притулившись до мене спиною, почала вдивлятися в темряву, пильно вивчаючи сірих розбійників.

Вовки нападати не поспішали. Гужовий транспорт, що щосили палав позаду нас, навантажений, мабуть, досить горючими матеріалами, а також здоровенним цирковим наметом, змащеним якимось жиром, яскравими спалахами вихоплював із ночі, худі тіла та вишкірені, страшні вовчі пащі.

— Коті, — раптом абсолютно спокійно, наскільки це можливо в цій ситуації, заговорила Вівіан.

— Я тебе прощаю! Усе-таки це ми тебе викрали... Але тільки в тому разі, якщо ти витягнеш нас звідси живими! — поставила мені ультиматум, Вівіан. А потім жалібно глянула мені в очі й простогнала, — ну будь ласка!

«Ось тобі раз!.. Взагалі-то, це я хотів їй те ж саме запропонувати! А вона мене просить... Я, якщо ти не в курсі, у цьому ненормальному світі, — без року два дні. І він мені, якщо чесно, порядком, так вже, набрид. А ти все життя прожила в цьому кошмарному середньовіччі, і як мандрівний артист, повинна знати, що в таких ось ситуаціях робити!

Але Вівіан, не знала...

Мої роздуми перервав якийсь дуже нетерплячий вовчара.

Він обачливо вибрав мішенню саме мене. Як найдрібнішу, і явно поранену здобич. Від якої смерділо засохлою кров’ю, більше ніж за милю. Кращого претендента на пізню вечерю, — важко було й уявити!

Вовк упевнено вийшов з оточення, і, прискорюючись із кожним кроком, ще більше оголив свої блискучі від слини ікла. А потім і зовсім рвонув із пристойною швидкістю, щоб за два метри від мене різко стрибнути, цілячись зубами в горло...

— Тільки не бійся! — повторював я про себе слова, мого мудрого тренера. — Запам’ятай. Страх своїми залізними лапами, сковує всі твої м’язи! Заспокойся, дихай рівно. Подивися на те, що відбувається, ніби зі сторони. Чим цей поєдинок відрізняється від інших? Та нічим! У тебе навіть перевага у вазі є! Он він, який худий! Навіть худіший за тебе. Видно розплодилося їх стільки, що скоро самі себе жерти будуть!

Вовк з останніх сил, що в нього залишилися, відірвався від землі, виставивши попереду себе чотири гострі, п’яти сантиметрові ікла. Я чекав цього стрибка. Бачив як він до нього готується. І у відповідь підготувався сам...

Ще мить, і моє розірване тіло стане непоганою вечерею для її маленьких вовченят. Це була самка, яка вже втратила будь-яку надію прогодувати не вчасно народжене потомство. Я, як не дивно, прочитав це в її голові, після того як різко перекинувшись на спину, прийняв кістляву тушу вовчиці на зігнуті ноги. І тут же розпрямивши їх, штовхнув хижака з такою силою, що не схаменувся, як знову встав на ноги...

— Дітки, бідні дітки! — крутилися в мене в голові останні думки вовчиці, що впала прямо в палаючий віз.

«Так, а це що ще таке?! Я що, вже остаточно збожеволів?»

Половина вовків притиснула вуха і усміхнулася.

У невидимій хвилі почуттів, що накотила на мене, я ясно відчув їхній страх!

«Якщо вони мене бояться, то, може, і слухатися будуть? А що як... Як із конем спробувати, взяти якогось вовка під свій контроль?»

Швидко оглянувши зубасту зграю, я помітив як один із вовків від сильного страху, аж хвіст піджав! Так йому не хотілося слідом за згорілою вовчицею відправлятися. Видно, що дуже дорожив своєю, чималих розмірів шкурою.

— А ну друже, йди-но сюди! — вовк почав нервово озиратися на всі боки, абсолютно не розуміючи, що ж із ним відбувається. Але з місця так і не зрушив.

— Бігом! Я! Сказав... Став поруч зі мною й охороняй! — вже цілком впевнено і осяжно відчувши невидимий, але міцний зв’язок із хижаком, що рискав з боку в бік, я подумки вказав йому, його вірний життєвий шлях.

І ця тварюка, явно там не сама, до речі, маленька, а, мабуть, і найздоровіша, піджавши хвіст, швидко переметнулася на мою сторону. І тут же розвернувшись в бік зграї, вискалила зуби.

«Молодець!» — подумки похвалив я страшного звіра, що стояв поруч зі мною. І запхав у його голову такий апетитний шматок свинячої ноги, щоб у його вовчих мізках просто не лишилося місця, окрім як для вірності його новому господарю.

Вівіан, після того як я про всяк випадок відштовхнув її від себе в бік коней, здивовано спостерігала політ у багаття вовка, а зараз і зовсім випала в осад, дивлячись, як страшна звірюга перейшла на мій бік.

На жаль, її місце тут же зайняло з десяток худих, але не менш голодних створінь. Я спробував подружитися ще з парочкою сірих. Але що я тільки не робив, намагаючись проникнути їм у голову, — контакту не було.

Тільки один величезний вовчара, який щасливо облизував великий шматок м’яса у своїй голові, стояв рядом зі мною.

— Ну ж бо, Коті! — вигукнула Вівіан, ледве стримуючи коней, що рвалися подалі від вовків. — Давай! Приворожи ще сірих! Вони ж зараз нас зжеруть!

І вовки, відчувши страх дівчини, тут же кинулися на коней, що добряче нервували. Я забрав від них Вівіан і під захистом вовка, що гарчав, відійшов убік.

Поки коні за допомогою зубів і копит відбивалися від раптової атаки, ще парочка лісових розбійників, хоч і не таких величезних, як мій перший звір, але не менш зубастих, підкорилися моїм навіюванням та щільним строєм охороняли нас із Вівіан. Вона навіть примудрилася їх трохи, чимось погодувати і погладити! Чого я аж ніяк не очікував, від юної горе-викрадачки.

Вони ж у відповідь, миттєво загризли вже другого кинувшогося на нас вовка, що ризикнув було своїм здоров’ям.

Але найгірше, все ж таки, було коням. Точніше, найближчій до нас кобилі. Вона вся стікала кров’ю і трималася лише на моєму відчайдушному навіюванні. Я остаточно вліз їй у голову, намагаючись хапати зубами хижаків, що вчепилися в її тіло, залишаючи вовків без вух або носа.

Але як не прикро, під тиском десятка кровожерливих, хижих морд, вона все ж таки впала...

Я за допомогою жестів попросив Вівіан відв’язати від зчіпки, більш-менш цілу кобилу. На подив, вона мене відразу зрозуміла. Але сказала що не полізе туди, ні за які пряники!

Я ж просто й гадки не мав, як там усе влаштовано. Та й зараз був дуже гарний момент спробувати переманити ще декілька кровожерливих тварюк, зайнятих розриванням плоті занепалої тварини, на свій бік.

Я ще раз попросив Вівіан відв’язати коня. Одразу взявши під свій контроль ще двох розслаблених вовків, які зайняли місце поруч із моєю трійцею.

П’ять вовчар, серед яких був майже стокілограмовий бугай, представляли досить таки потужну силу. Але в атаку, на щонайменше три десятки їхніх товаришів, я їх посилати не ризикував...