Частина 12-1. Не на користь...

Біля дверей стояла дуже красива, струнка дівчина. Веснянки на її обличчі, наче сонячні зайчики, заграли новими, яскравими фарбами, а задертий догори носик із двома рудими хвостиками, гарно доповнювали цю прекрасну картину, милої білочки.

Ну так, це була Вівіан. При світлі дня вона здавалася ще прекраснішою.

І я тепер почав розуміти свого хлопця, який не рівно дихав до неї. У таку заводну бестію, спробуй не закохайся! З характером, щоправда, у неї зовсім біда... Але утім, не про це мова.

А далі сталося щось вже зовсім незрозуміле. Мило посміхаючись, вона з усіма привіталася. Побачивши ж мене, який ледве виповз із цього кам’яного барлогу останнім і вирішив хоч трохи перекусити, підбігла і до хрускоту в хребті дуже міцно обійняла неймовірно сильними, як для стрункої дівчини, руками.

— Ум... — вирвалося з моїх вуст. Але вона, не звертаючи на це жодної уваги, раптом поцілувала мене в губи. У засос. Та ще й такий, що я ледь язика не позбувся. Щоправда, користі від нього й так було небагато...

— Котику. Любий! Я тебе так чекала! А тебе все немає і немає... — від різкої зміни в поведінці дівчини, від моторошної стерви до палкої коханки, у мене відвисла й так ледь не зламана під час поцілунку щелепа.

— Поки ми твою милу сестричку разом із братами додому відводили, Флоренс нам такого наговорила! Що ти допоміг принцу позбутися страшних ран! А ще, що ти і є той загадковий тип, що прибив цього самого принца! І найголовніше, що незважаючи на це, він тебе дуже щедро винагородив! Нагородив же? — вона на мене запитально подивилася.

Усі із здивуванням втупилися на дівчину. Навіть я.

— Те, що це ти його в чесному бою переміг, — то точно брешуть! Але щодо решти, Флоренс мало не заприсягалася!

— Дівчинко, а ти хто?! — моя бабуся не витримала і перервала кирпату.

— Ой! Вибачте, я ж не представилася! Я Вівіан! Або просто Ві! — весело розмахуючи руками, защебетала руда. — А ти чого за брата сховалася? Лілі, йди сюди! — вона присіла і спробувала зловити мою сестру за руку.

— Мамо, я її боюся! — раптом сказала сестра.

— Чому, донечко? — напружилася Марі.

— У них у цирку є дуже страшна коняка! І вона вміє вставати на диби, а Вівіан постійно садила мене на неї! І додому, теж на ній привезла! Якби Флоренс дорогою її не заспокоювала, то вона б точно мене скинула. Я на неї, ніколи в житті більше не полізу! — і Лілі показала гості язика.

— Та вона, цілком безпечна! — вловивши на собі недобрі погляди, почала виправдовуватися Вівіан. — Коті на ній, номер навіть поставив! Правда Коті? Сидячи верхи навпочіпки, у палаюче кільце стрибав!

— Так, а ну зараз же розкажіть, що тут таке відбувається! — вибухнула громом Марі. — А Коті, які ще коні з кільцями! І що це за дівчисько?!

— Так онучку, що це за руда бестія, до тебе присмокталася? — приєдналася до матері бабуся.

Усі перевели погляд на мене. Я замукав, що не маю жодного уявлення, що вона від мене хоче, і якомога красномовніше, зсунув плечі, розвівши водночас руки в сторони.

— Так, побили його в замку! Сильно! — заступилася за мене бабуся. — Видно й по голові прилетіло... От нічого й не пам’ятає!

— Хто не пам’ятає? — усі обернулися на нового персонажа. Навіть двох. Чорнявих, добре сформованих, зі щільною, горбистою мускулатурою під шкіряними безрукавками, парубків. Це були ті самі два гімнаста, що постійно ходили за Вівіан, немов брати, якими, як з’ясувалося, вони і були.

— Ця нахабна, котяча морда, обрюхатила нашу сестру і ось уже три дні рила не кажет! Тільки сьогодні і з’явився, з дивними заявами про втрату пам’яті. А ми сьогодні мали звідси виїхати! А через нього запізнилися! Навіть намет нам розбирати залишили. Нас на розвилці за чорною скелею, напевно, всі давно чекають! — втрутився другий, явно його брат, але трохи вищий, і з чималою родимкою над губою.

«Ну так, чекають їх... Там і слідів вже не має...»

— Коті, ти що, справді все забув? Навіть це? Послухай, як б’ються крихітні серця наших із тобою діток! — вона взяла мою руку і поклала на свій голий під шкірянкою, безумовно симпатичний, але абсолютно плоский животик. — нічого не почувши, я різко прибрав руку.

— Бабуль! Я нічого не розумію! Що за фігня тут відбувається! — щиро, поскаржився я родичці. — Це аферисти якісь!

— Гаразд онучок, не кипишуй. Ми це зараз з’ясуємо! — вона покликала мою сестричку.

— Лілічко, онучко, не бійся... Розкажи нам усю правду. Коті ці два роки, що з батьком собачився, у бродячий цирк вештався? — Лілі ствердно кивнула. — У дівчину цю руду втріскався, і хотів із ними поїхати, матір рідну шукати? — сестра трохи помявшись, теж сказала, — так.

— Ну, все онуче, — ти вляпався...

***

Далі все було як у тумані...

Мартін, явно засмучений фактом, що відкрився, виніс мені вовняну накидку і ткнув у руки всі гроші.

— Ну ось синку, все і вирішилося. Тепер зрозуміло навіщо нам ці гроші. На твою майбутню сім’ю! Сподіваюся, вони тобі будуть у пригоді... Раз ти нас із мамою на бродячий цирк проміняв. Не мені тебе судити, синку. Та й заважати тобі, я теж не буду. Може й справді, тобі там краще буде... Але міг би і нам якось розповісти, бо ж не чужі...

— Бабусю! Тату! Мамо! Діду! Це точно шахраї! А дівчина ця, то взагалі, стерва рідкісна! Не міг я з такою переспати! Чи міг? Та заберіть ви від мене свої кістляві лапи. Нікуди я не поїду!

Батько поклав мені на плече свою неймовірно важку руку. Витер скупу чоловічу сльозу і продовжив:

— Сину, будь чоловіком. Потрібно відповідати за свої вчинки. А якби ми з мамою тебе тоді покинули? — і він подивився мені в очі поглядом, що не терпить заперечення. — Тож бережи онуків. І про нас іноді згадуй... Усе ж виростили, як не як...

— Як же так, синочку? Ти ж сам, ще дитина! Залишилися б тут... — голосила Марі, але двоє дуже сильних парубків узяли мене під руки і потягли в напрямку свого воза.

— Залиш його, мати... Ти ж знаєш, — не потрібні ми йому! Нехай їде, — раз давно так вирішив! Він уже три роки як дорослий. Має повне право...

Марі мене наздогнала і дала в дорогу окраєць хліба, а потім заплакала.

Я вже й не пам’ятаю як опинився в кибитці. І ми рушили...