Частина 11-1. Щедра нагорода

Додому я повернувся якраз вчасно. Усі дружно сіли обідати. Благо, було що. І навіть неприємний Дід Дак із бабою Лайлою мовчки сиділи за нашим столом, чекаючи на вчорашню свинячу ногу.

Як тут у двері постукали.

Марі трохи побурчавши, — мовляв, кого це нелегка принесла, коли у всіх і так скоро запаморочення від голоду трапиться, незважаючи на велику кількість їжі на столі, — все ж відчинила.

— Вибачте, але мені сказали, що тут може перебувати високоповажний Корконр, сер Кіт? — почулося за порогом.

— Сер? Вибачте, але в нашій скромній обителі навряд чи може проживати цілий сер, та ще й Королівський лицар. Ви мабуть помилилися!

— Донечко, що там? — не витримала затримки в трапезі, бабця.

— Та помилилися напевно! Вельможу запитують! А звідки в нас тут цілий сер візьметься!

— Ну так, пошли його подалі! Ірода окаянного! Жерти вже хочеться, сил ніяких немає! Може насиплеш юшки, врешті-решт!

— Вибачте, пане. Але серів, та ще й Королівських лицарів, — тут точно немає.

— Але мені сказали... — не здавався гість.

— Люба, тобі допомогти? — раптом відгукнувся батько.

— Ні Мартін! Пан уже йде.

— Мартін? — здивувався гість. — Але мені так і сказали! Син Мартіна, сер Кіт!

— Зараз я йому покажу сера! Сам сером стане, тільки дуже дрібним! — Мартін піднявся і попрямував до виходу.

«Сер Кіт? Та це ж я!» — ну так. Хоч виготовлений мною самогон був досить міцний, та й медовуха прекрасної лікарки пробирала не гірше за дідову каламутну настоянку. І добру половину моїх пригод, які я і так щосили намагався забути, наче поганий сон, — просто-напросто стерло з моєї пам’яті, і я зараз сидів, немов заново на світ народився. Але те, як називав мене Король, я ще не забув.

Я вчасно встав із лавки, і рукою зупинив Мартіна.

— Синку, ти що знаєш цього мудака за дверима? Це він тобі ребра поламав? Не переживай, я йому теж дещо, неакуратно зламаю!

Я намагався пояснити, що це не він зламав. І просто, прийшли до мене. Мабуть...

Але він не слухав мого мукання і був налаштований дуже рішуче.

— Стара! Ну чого ти мовчиш! — раптом вигукнув Дід Дак. Навіть я зрозумів, що це не він йому ребра зламав! Тьху-ти! І навіщо тільки, я з тобою стільки часу мучився! — Мартін здивовано подивився на діда.

— Ти що, навчився розуміти, що мій син говорить?

— Я, — ні! А ось твоя мати, цілком так непогано, по губах уже читає! — швидко зняв із себе відповідальність Дак.

— Мамо, і коли ти це хотіла нам розповісти? — витріщився на неї Мартін?

— Синку! Ти що! Я тільки вчора, більш-менш, розуміти почала! А ти думав, я в сусідів байдики цілими днями б’ю?

— Гаразд, що сказав Коті?

— Та я звідки знаю! Я в порожню тарілку дивилася! Все чекала, поки в ній хоч що-небудь, та з’явиться! А тепер він сказав, що сам з усім розбереться. І тобі, синку, краще туди не лізти.

— Прямо так і сказав?

— Ну так! А ще він сказав, будь ласка, батьку! — закінчила перекладати бабця, трохи додавши й від себе. — Ну так, коли нам насиплять-то?!

Мартін пильно подивився в мої очі, і не помітивши там ні краплі страху, розслабився і повернувся на своє місце.

***

— Синку, чому ти вийшов, а де батько? — здивувалася Марі.

— Сер Кіт! Я дуже, дуже радий Вас знову бачити! — розплившись в усмішці, наче чеширський кіт, переді мною стояв вчорашній бородатий нелюд-ескулап, який ледь не вгробив своїм чудо-лікуванням, принца Троя.

— Мене послав до Вас, вікарій Ден. Але чи не могли б ми поговорити з Вами наодинці? — його й без того величезна посмішка — збільшилася, напевно, вдвічі.

Я жестами попросив Марі зайти в будинок.

— Синочку, ти впевнений? — нічого не розуміючи, Марі все ж мене послухалася. Але вже всередині, суворо наголосила. — Якщо що, сину, — плесни в долоні. Мартін швидко відучить це опадало посміхатися! І двері я прочиненими залишу...

Дочекавшись, доки моя нова мати зникне в глибині будинку, лікар продовжив:

— Сер Кіт, насамперед дозвольте принести Вам мої найглибші вибачення! — бородань зробив реверанс і вклонився.

— А це, ще за що? — не зрозумів я, запитально розвівши руки.

— Ви дійсно, приголомшливий лікар! Не такий майстерний, як я, звісно. Але все таки, дуже пристойний! Каюся, був не правий! Принц Трой дуже задоволений Вашою роботою! У нього навіть око нормально закрилося! І на знак подяки він дарує Вам цілий золотий!

Він простягнув мені блискучу монету. І тут же її забрав, з уже простягнутої за золотом руки.

— Але це за умови, якщо ви продасте йому свою чудову голку! За цей самий, золотий!

Давно перевірений у продажах прийом. Щось сунути клієнту в руки, а потім безцеремонно забрати, створюючи відчуття втрати. Треба визнати, працював і щодо мене. Я щойно, вкотре, втратив усе до останнього фартинга. І дорогою додому, дожовуючи останню скибочку чорного хліба, ледве голову не зламав, поки думав, де б іще, більш-менш чесним, і головне безпечним способом, роздобути трохи грошенят. Як тут, мені їх знову тичуть у руки! Причому за річ, яку я за бажання міг створити, не витрачаючи особливих зусиль. Та в мене в штанях зараз, шість, хай їм грець, голок стирчить! За скільки там торгаш голки продавав? По чотири монети? Тобто, в кращому випадку, продати їх можна було за дві, якщо оптом. І того, — сто двадцять голок... Справді... Пропозиція, більш ніж вигідна! Бо мої криві голки, і задарма нікому не були потрібні. Висновок. Потрібно брати! Ну, або продавати...

Але щось мене насторожило. Знаючи принца, навряд чи б він поставив такі умови. Напевно б дав нагороду, і ще накинув на купівлю голки. А це непорозуміння намагається мене, досвіченого старшого менеджера, хоч і колишнього, — серйозно так, надурити! Вистачить із мене і шахрая-карлика, з його дуже вигідною пропозицією!

— Сер Кіт! Та що тут думати! За такі гроші, можна цілий рік сім’ю хлібом годувати! І я Вам щиро співчуваю! Бідний лицар, зараз часте явище... Беріть! Не пошкодуєте!