Частина 10-2. Добрі люди

Я знову в раю!..

Неймовірної краси жінка середніх років, мило посміхаючись, дає мені випити дуже смачної медової настоянки. Потім ніжно гладить своєю теплою рукою моє скуйовджене волосся. Від задоволення я заплющую очі, згадуючи свою маму. Сонячне світло, пробиваючись крізь її волосся, красиво грає на заколці, що переливається всіма кольорами веселки.

— Хух, — чую я знайомий голос за спиною прекрасної жінки. — Слава Богу! Живий! Ханні, люба, ти в мене диво! Ось, мало не забув. Спеціально для тебе купив. Довелося тижневий виторг віддати, але я думаю, тобі сподобається!

Мій знайомий продавець голок, розкривши свій переносний лоток, витягнув звідти мій ножик для яблук.

— Бреді! — радісно вигукнула жінка, це ж моя мрія! Справжній скальпель хірурга! Він же дуже дорогий?! — і вона повиснувши на здорованеві, ніжно його поцілувала. — Стривай, а як же оренда? Ми й так майже за пів року заборгували!

— Розумієш, — почав злякано виправдовуватися дядько, — я як його побачив, інструмент цей, мене немов хтось заворожив! Вибач...

— Гаразд, дорогий... Ми що-небудь придумаємо! Ти краще подивися, що я в хлопця з боку дістала! — і вона показала торгашу керамічне блюдце з блискучими, кривими голками.

— Це ще що таке? — не зрозумів Бреді. Тупо витріщившись на дивний предмет.

— Як що! Ти цим кожен день торгуєш! Голки це! Неймовірно гострі голки! Милий, ну ж бо, поглянь уважніше! Та я поки витягала, всі пальці мало не до кістки собі сколола!

— До кістки? — здивувався торгаш. Ще раз поглянувши на тарілку. — Ай! Нічого собі, які гострі!

— І я тобі кажу, що неймовірно гострі й міцні! Я тут одну спробувала розігнути, — так і не змогла! — схвильовано розповідала про свої пригоди, Ханні.

— Ну, це ти вже перебільшуєш! Будь-яку голку, якщо не зламати, то зігнути, точно можна! Ти вже мені повір! Правда, кому вона потім така потрібна... Ось, дивись люба, який сильний у тебе чоловік!

Переколовши всі пальці, ойкаючи, але все-таки відірвавши від блюдця одну голку, він гордо вип’ятивши груди, спробував невимушено зламати майже невидимий у його величезних долонях предмет.

— Зараз, зараз, усе вийде! — та навіть змінивши положення рук, і крекчучи немов киплячий чайник, йому не вдалося нічого з цією голкою зробити.

— Нічого не розумію... — поклавши дивний артефакт у долоню, він із неприхованою цікавістю оглядав дивну голку.

— Гаразд здоровань, давай віддамо їх власникові. — хотіла забрати голку у Бреді, дружина.

— Почекай-но, я ще не закінчив! — і що більше він витріщався на залізяку, то більше округлялися його очі.

— Любий, ти що там, клеймо його преосвященства побачив? Так пильно дивишся... — посміхнулася Ханні.

— Краще! Подивися, люба, яке вишукане вушко! Неймовірна робота! Ніколи такого не бачив. А ось до речі, і клеймо... Де ти кажеш, вони були?...

«Оце я потрапив...» — ошелешені господарі будинку дивилися на бідолашного хлопчину, як на привида. Я ж у відповідь, тільки перелякано моргав очима.

До речі, почувався я досить таки непогано. Вбивчий біль у боці майже минув, медовий, явно алкогольний напій, додавав упевненості в завтрашньому дні, і я задньою точкою відчув, що пора робити ноги...

За допомогу, звісно, велике, превелике спасибі! Але поговорити на чистоту, нам уже точно, ніяк не вдасться... Не вмію я говорити...

Пробурмотівши у відповідь щось незрозуміле, я спробував встати. Жінка, що майстерно витягла своїм, хоч і доволі скромним, порівняно з королівським лікарем-коновалом, набором медичного інструменту, предмети, що заважали мені існувати, співчутливо на мене глянула.

— Бідненький... Милий, та він німий! А в нас і пригостити тебе нічим... Ти вже вибач, Бреді все на ножичок цей гострий витратив... Усе мріє, щоб я справжнім лікарем стала... Он і в гільдію їхню, вже майже половину першого внеску відніс...

— Люба, так я інструмент цей, у нього ж і купив! Уявляєш, він ним яблуко чистив. Це ж треба до такого додуматися! Медичним інструментом, — і яблуко! Знайшов напевно десь, або в кості виграв. Хлопче, ти його в кості виграв? На злодія він явно не схожий. На них у мене око наметане. А ось на гравця, дуже навіть. Дивись, який вогонь в очах. Аж мурашки по шкірі!

— Бреді! Ну що ти таке говориш, які кості! Ти подивися на нього, у нього ж самого, одна шкіра та кістки! А під сорочкою, побитий увесь! Страшно навіть, як над хлопцем знущалися. Ще й ребро поламали, виродки! На ось, візьми цю мазь. Я її сама з трав роблю. Тут календула є, вона швидко тобі, твої ранки залікує. А м’ята запалення зніме, ну і ще по дрібниці... На ніч намажеш, має трохи допомогти...

Я підійшов до цієї доброї жінки і ніжно її обійняв. Та вона, вважай, мені життя врятувала! Та й чоловіка цього величезного, теж обійняв. Нехай знає, що я ціную, що він мене, разом із лотком цим важким, через усе місто на собі тягнув. А міг би й не тягнути. А просто кинути. Що йому, якийсь приблуда... Не кинув...

Зібравши з тарілки і руки Бреді свої голки, я їх швиденько позасовував у районі пояса. І під здивовані погляди, рушив на вихід.

Прямо в дверях, мене ледь не збив, з ще хитких ніг, старий, трохи горбатий чоловік. Він із кислою, гладко поголеною пикою, незадоволено пробуравивши мене поглядом, скривився і, нічого не сказавши, увійшов у будинок. Щось мені в цьому типі відразу не сподобалося. І я вирішив не поспішати, а підслухати їхню розмову. А оскільки робити я це міг хоч із протилежної частини вулиці, загострений слух мені це цілком дозволяв, я прилаштувавшись біля стіни під вікном, весь застиг в увазі...

— О, пане Кейл! — вигукнув назустріч гостеві, радісно Бреді, — Як Ваше здоров’я, як спина? Легше не стало?

— Ну, чому ж ні. Полегшало... — трохи невдоволено прокряхтів, пан Кейл.

— Дякуючи, твоїй чудовій дружині. Однак... — пробуркотівши про себе парочку не дуже хороших слів, продовжив старий чоловік. — Перейдемо до справи. Пан Граф віддав розпорядження, що у випадку заборгованості понад місяць, виселяти негайно! З вилученням наявного майна, в рахунок боргу. Ось так... А у Вас із Ганні, за пів року, вважайте, за оренду не сплачено...

— Але ми обов’язково все віддамо! Ви ж знаєте, — ми чесні люди! — вигукнув перелякано торгаш. — Послухайте, пане Кейл! Де ж ми ще в місті знайдемо такий затишний, теплий будиночок?

— Я знаю що ви хороші, чесні люди, і все до останнього фартинга віддасте! І повірте, ви мені і моїй дружині, дуже навіть симпатичні. Я ж вас ніколи з платою не квапив? Ні? Ну ось. Але вибач Бреді, це не моя примха, а графа Едвіна! Я навіть твій торговий лоток в рахунок боргу забирати не буду! Щоб ви з Ханні, з голоду не померли. Але ось її лікарський інструмент, все-таки візьму. Мені для звіту, потрібно хоч щось, у скарбницю графа, та здати!

— Пане Кейл, але як же Ханні без інструменту? Її ж без інструменту в гільдію не приймуть! — ледь не плачучи, приреченим голосом пролепетав уже колишній господар будинку, поки господиня тихо схлипувала в кутку, ні слова не говорячи. А що тут скажеш. Сам Граф наказав...

— На ось Ханні, візьми монету за мазь. І не плач! Ти жінка розумна, хороша, красива, знову ж таки! Не пропадеш. Ну, хіба ось тільки, заміж невдало вийшла... І так. Щоб ви до вечора з’їхали... Це для вашої ж користі! Є вже нові постояльці. Якщо двісті десять монет, звісно, до вечора не знайдете!

— Але чому двісті десять? Адже було сто вісімдесят? — не зрозумів дивних претензій, торгаше.

— Це за старим договором. Місце це гарне, тому наказано ставки оренди для всіх тутешніх наймачів підняти. А оскільки ви в книзі приходу не зазначені, на ваш борг нові правила теж поширюються. Не я це придумав! Тут і зі старими цінами, постояльці ледве кінці з кінцями зводять. Але наказ, — є наказ. Начальству, як то кажуть, видніше...

Після невеликої паузи, чоловік тим часом, продовжив.

— Синок у нього, в орден, самі знаєте який, вступати зібрався, а це грошей не малих коштує. Самі розумієте. От і душить гад, останні крихти забирає. — Нашіптом, процідив гість.

— Тільки нікому не кажіть, це начебто таємниця. Хоча її й так, майже кожна собака знає... Гаразд, з вами добре, але мені ще з десяток орендарів порадувати потрібно! А Ви, по-хорошому, пожитки зберіть, і до вечора щоб Вас тут не було. Бо прийдуть нові постояльці. Разом із людьми графа Едвіна, прийдуть. Вже вони-то точно, особливо церемонитися не будуть. Все під чисту, в рахунок боргу вигребуть. У спідньому з дому виженуть, а то й без нього. Ці можуть. Тож я Вам, вважай, послугу зробив. Так собі послуга, згоден, але що поробиш, у наш-то не простий час...