Частина 10-1. Старі знайомі

Не розповіли...

Ба більше, я вже почав на моїх співвисельників, порядно так, злитися! На всі мої махання рук і дригання ніг, ці два придурки, що спереду, що ззаду, одразу ж повторювали за мною, те-ж саме! Якби не дрімуче середньовіччя, я б подумав, що це просто мої відображення у величезних, на всю стіну дзеркалах! Але звідки, в брудному підземеллі, а те, що це було саме воно, було зрозуміло з характерного звуку гужового транспорту, що проїжджав над нами, могли взятися дзеркала. Та ще й таких гігантських розмірів? Ні, маячня якась!

Але чим більше мої очі звикали до тутешнього освітлення, я почав розуміти, що це не було маренням. І це справді, було два величезних, покритих павутиною і брудом, дзеркала. І я весь цей час намагався спілкуватися сам із собою...

Та нехай. Мені, в моєму теперішньому стані, можна й пробачити...

Щоправда, з таким самим успіхом, можна було і з щурами місцевими поговорити. А що? Он їх скільки! Дорогу додому запитати, або як у бібліотеку місцеву пройти? А ще краще, раз у нас тут із зубастими гризунами повна гармонія і спільна на цей момент житлоплоща, ввічливо попросити.

— Вельмишановні щури, чи не могли б Ви, якщо це Вам не важко, позичити хоч крапельку розуму вашому бідолашному сусідові! Щоб він недолугий, більше не потрапляв у такі дивні й незрозумілі ситуації? А якщо зі звивинами у вас самих складно, то може, позичте гострий ножик, або самі перегризете ці бридкі, мокрі мотузки! Ну що вам, вартує-то? І так, не зрозуміло чим, зайняті! Чобітки мої нові, гризти почали. А там і до пальців, між іншим, не так уже й далеко...

Хвилиночку! А чому б і ні? Чому б і не попросити... Коза ж, мекнула! Три рази! Я чітко чув. Бабуся, якщо що, підтвердить.

І я, втупившись на живий килим, спробував налагодити з ним діловий, дружній контакт.

Тільки як ти тому хвостатому щуру скажеш, що, мовляв, давай, шановний, плюнь ти на ті звабливі, смачні пальці, і лізь по моїй нозі, а потім через плече на руку, та гризи не моє апетитне в усіх відношеннях вухо, а цю гидотну і зовсім несмачну мотузку!

Але з іншого боку... Якщо зовсім трішечки прикрасити. Ну так, зовсім трохи... Не несмачну мотузку, а дуже навіть, апетитну! Та й не мотузка це зовсім. А просто вершина кулінарно-щурячого мистецтва! Краківська ковбаса, наприклад!

Я так розмріявся, підганяний голодом, що постійно переслідував мене в новому тілі, про апетитну ковбаску. Що й сам на хвилину повірив, що мене не на брудну мотузку прив’язали, а намотали на зап’ястя кільця ароматної ковбаси, і нею ж прив’язали до височенної, арочної стелі.

З моїх кулінарних мрій мене вивела якась мокра і неймовірно гидка істота, що пробігла по руці.

П’ять гидких щурів, — успішно догризали мої пута. Аж раптом, уже зовсім близько, щось дуже неприємне задряпало по підлозі. Ніби по ній тягли величезний, залізний сейф.

Я перелякано озирнувся в дальній кінець коридору. І в цей самий момент плюхнувся просто в смердючу калюжу на кам’яній підлозі.

***

Неприємний ляскіт наближався разом із уже знайомим мені, численним натовпом людей на милицях. Попереду цієї армії дистрофіків, шкандибав дивного вигляду дідок. Його довга, сіра від бруду борода, волочилася по кам’яному оздобленню не менш брудної підлоги. Він тягнув за собою пристойних розмірів дерев’яну дубину, обтикану тупими, металевими наростами, що стирчали на всі боки. Вони-то і створювали цей, до мурашок на тілі, неприємний звук. Я сховався за однією з напіврозвалених колон величезного підземного залу і у відносній безпеці спостерігав за каліками, які здивовано оглядали жалюгідні залишки майже з’їденої щурами мотузки.

Сивочолий дідусь, спершись на свою грізну зброю, стомлено дивився на одноногих недоумків, які безуспішно метушилися в пошуках бранця.

Ті ж у свою чергу, притягли ледве тліючий смолоскип, але чомусь тільки один. І всією дружною, одноногою юрбою, скакали за цією палаючою палицею, з боку в бік.

Шум у приміщенні стояв такий, що я міг спокійно переходити від колони до колони, абсолютно не боячись бути поміченим. У мене навіть з’явилася шалена ідея, проскочити повз натовп на вихід, що смутно виднівся вдалині, і швидше звалити з цього запліснявілого підземелля. Та зграя калік, що зібралася біля виходу, робила мій зухвалий план, та й ще в моєму теперішньому стані, — абсолютно нездійсненним.

Але тут, білявому дідові нарешті набридла ця мишача метушня, і він трохи піднявши свою грізну палицю, кілька разів стукнув її об кам’яну підлогу.

Після розкатів ляскаючого металу, що луною розійшовся по цьому, пристойних розмірів, приміщенню, вся бурхлива пошукова діяльність миттєво припинилася. І в абсолютній тиші, цей клубок сивого волосся вперемішку з неймовірно брудним дрантям, раптом втомлено заговорив.

— Сер Кіт! Не потрібно ховатися! Ми Вам зовсім не вороги! — страшенно скрипучим, старечим голосом, вигукнув дід.

— Ми! Ваша майбутня, безмірно любляча і, як бачите, численна сім’я! — присутні, його підтримали зловтішними смішками. Але тут же затихли, коли дідок трохи прокашлявся.

— Ви зрозумійте! Вам усе одно звідси не вибратися! А так, Ви можете укласти з нами, прекрасну ділову угоду! І Вам добре, і ми не ображатимемося, за члена нашої гільдії, так жорстоко Вами вбитого...

"Та що-ж за день-то сьогодні такий! Усі мені угоди пропонують! Пора вже бухгалтера з секретарем наймати. І офіс не завадить, поруч із королівською резиденцією. Так би мовити, поближче до начальства...

Та й узагалі, чого ж так дріб’язково! Можна прямо в тронній залі, куточок зняти, щоб не бігати туди-сюди. Годують там непогано. Я б навіть сказав, добре. А з Королем, ми вже майже друзяки закадичні! Тож порішаємо якось...

— Повірте, сер Кіт! Дуже вигідну угоду! — продовжив мене спокушати сірий клубок волосся. — Ви стаєте членом нашої гільдії, відпрацювавши лише кілька років, за невеликий вступний внесок. Або відразу, можете цей самий внесок і внести! Усього-то, півтора фунта срібла! Але і без внеску, цілком можна жити!