Намет під зав’язку був забитий, жадібними до розваг людьми. За вхід брали чотири монети за стоячі місця, і сорок, за місця для місцевої знаті. Причому за чотири монети, вже не пускали. А за сорок, — вільним залишалося всього одне місце. Про що потенційним клієнтам, заздалегідь горланив високий зазивала.
— А чи не можна пройти, але за чотири монети? Ну, будь ласка! — вмовляла стоячого на вході чоловіка, в кінець засмучена сестричка.
— Залишилося лише одне місце за сорок. — немов заїла пластинка, повторював чоловік, не звертаючи уваги на сльози, що навернулися у моєї сестри. — А ти голодранцю, іди готуйся! — раптом звернувся він до мене. — Тобі на інший бік намету! Вівіан і так, рве і мече! Ох, і отримаєш ти від неї на горіхи! А твою сестру велено без оплати не пускати! — покваплював мене, дивного вигляду худорлявий чоловік, у різнокольоровому, блазнівському ковпаку.
— Все Коті, ми запізнилися! — із жахом в очах, подивилася на мене сестра. — Я ж тебе просила! Поквапся! А ти! — і вона відвернувшись, розплакалася...
«Ось тобі й заробив на пряники... » - а в мене після місцевих смаколиків, тільки сорок монет і залишалося. Ну і ще парочка, дрібніших кругляшів, фартингів. За які, хіба пару бубликів купити можна було. Чи візьме хоч хто, у мене мою криву голку? Це навряд чи. Була б вона пряма...
І важко зітхнувши, я ткнув ошелешеному від розсипу срібла блазневі, весь свій невеликий капітал. Той, не вірячи очам і перерахувавши дане, схвально поплескав мене по плечу і вручив приголомшеній від несподіваного щастя сестричці, дощечку з номером у кращому ряду.
Провівши мене до службового входу, сестра почала ставити наводячі запитання, і тут же, сама на них відповідати.
— Коті, ти де скільки грошей узяв? Невже під час прибирання знайшов? А я тобі завжди казала, дивись уважно! Напевно хоч один роззява, але знайдеться... — а що тут скажеш...
— Знайшов. — кивнув я ствердно...
***
У минулому житті я кілька разів був із дітьми за лаштунками в цирку. Нічого за цей час, вважай, і не змінилося. Так само розминалися гімнасти, які робили місток, кидали тягарі силачі, та бігали виряджені в строкаті, різнокольорові костюми, собачки.
Мені ж довелося різко відскочити вбік, шарахнувшись від гучного окрику, та пропускаючи повз, двох коней, які скакали прямо на арену.
А потім, разом із десятком артистів, які кинули всі свої справи, миттєво припасти до куліс, що зімкнулися за останнім хвостом, що промайнув.
Це Флоренс приїхала! — захоплено шепотіли циркачі.
Верхи на коні, що скакав, була дивна, білява дівчина-альбінос.
Пустивши коней по колу і присівши навпочіпки, точно так само, як і я на неслухняному Едварді, вона різко встала на ноги, а потім підняла одну ногу до голови, демонструючи непогану розтяжку, і водночас усього лише однією рукою, тримаючись за вуздечку.
Проскакавши таким чином, під схвальні крики кілька кіл, вона опустила ногу і почала збільшувати темп, підганяючи коня, який і так ледве вписувався в невелику арену.
І тут, — я просто остовпів! Відкривши рот, я не міг повірити в те, що відбувається!
Ця Флоренс, або як її там, щосили відштовхнулася носками чобіт від крупа коня, що галопом скакав на повному ходу, та наче птах злетіла вгору, одночасно роблячи майже прямим тілом із розведеними в сторони руками, сальто назад, і...
Я заплющив очі... Зал стих...
А я вже подумки малював собі картину, як ця дурепа падає під копита коня, що біжить за нею, а потім по ній проноситься її ж, не малих розмірів кінь, залишаючи на юному тілі глибокі криваві вм’ятини...
Але грім оплесків все ж привів мене до тями. Дурне дівчисько із задоволеною посмішкою сиділо в сідлі коня, що біг за нею, і, піднявши руки, збирало квіти й овації.
Але сильніше за всіх кричала й аплодувала моя молодша, абсолютно щаслива сестричка. Що сиділа на найвиднішому місці, серед тутешньої, розфуфиреної знаті.
"Та ну їх у гойдалку! Такі вистави! Без страховки, або чогось іще, стрибати не дивлячись, на величезну, тупоголову худобу, що мчить позаду, розміром із мій улюблений крузерок? Та ще й з такою ж швидкістю? Ні. Розуму, як і краси, батьки дівчині точно не подарували... Хоча сміливості їй не позичати, це так..."
Раптом мене безцеремонно смикнули за плече.
— Гей, недолугий! Ти все-таки прийшов?! А я чула, що ти потонув?! Чи сільське лайно, навіть у льодохід не тоне? — я обернувся. Переді мною стояла зовсім юна, струнка дівчина. Років їй було близько п’ятнадцяти-шістнадцяти. Уся у веснянках, із задертим догори носиком, і з двома рудими хвостиками у вигляді білячих вушок на голові.
Дівчина засміялася, а за нею, почали реготати і два накачані, двадцятирічні, жилисті хлопці-гімнасти, що перед цим розминаючись, робили місток.
— Сама ти Вівіан, лайно! — різко відповіли їй за моєю спиною, смутно знайомим, дитячим, скрипучим голосом. — Щоб ти знала, Коті тепер, — лицар Короля! Та він учора, принца Троя побив!
Це була та сама, ненормальна Флоренс, що щойно стрибала немов білка, з одного коня на іншого. Але на цьому, вона не зупинилася. І підійшовши ближче, заїхала Вівіан смачного ляпаса в її веснянкувате і дуже симпатичне, треба сказати, личко.
— Це тобі за лайно! — прокоментувала вона. — Будеш знати, як Котика ображати!
— Ах ти ж, тварюко! — оскаженіла руда і занесла було на Флоренс руку, але тут же зупинилася, боязко глянувши на карлика, що проходив повз нас.
— Ти дивись, яку захисницю собі відшукав! Ходімо Кіт, наш вихід. — і вона безцеремонно схопивши мене за руку, потягла до виходу на арену.
— Сподіваюся, принци тобі останні мізки не відбили, і ти пам’ятаєш наш номер? — за метр від лаштунків, я відсмикнув руку і захитав головою, — мовляв, нічого я не пам’ятаю.
— Що значить, не пам’ятаєш?! — розлютилася Вівіан. — Я що, даремно з тобою стільки возилася!
— Хто тут, нічого не пам’ятає? — до нас підійшов той самий, що проходив повз, розфарбований у всі кольори веселки, коренастий мужичок-карлик. — Чого чекаємо? Торішнього снігу?! Народ скоро намет до такої-то матері рознесе!
— Коті у нас крім мови, ще й пам’ять втратив! — наскаржилася на мене конопата.
— І чого це раптом, скажи на милість? — не зрозумів коротун.
— Та Флоренс тут, вигадує всяке, аби він номер не виконував! — втрутився один із гімнастів.
— Ще й битися лізе! — підлив масла у вогонь, інший.
— Нічого я не вигадую! — гордо піднявши голову, проговорило хоч і досить фігуристе, але зовсім непоказне дівчисько. — Він принца побив, а Король йому королівського коня подарував, і звання Королівського Лицаря!
Усі дружно зареготали, особливо веселився ліліпут.
— Чого іржете! Це правда! Він його потім, ще й вилікував! — зовсім знітилася Флоренс.
— Кого вилікував? — не зрозумів карлик. — Коня? — усі знову зареготали ще більше, ніж раніше.
— Якого коня? Принца Троя! — не здавалсь Флоренц.
— Гаразд, гаразд... Повеселилися і досить! — посерйознішавши, заспокоїв усіх ліліпут. — Кіт, бери свої яблука-мішені, та лізь на коня! Даремно ти тут два роки хліб жер?! Ніхто чомусь випробовувати долю не захотів, тільки ти якогось хріна на фантазії Вівіан і погодився. А раз погодився, то будь добрий, виконувати угоду!
— Але він не може! — знову заволала на всіх Флоренс. — Принц Трой, йому ребра зламав! — він там і так, ледь-ледь, на королівському жеребці проскакав.
— І звідки вона, все це знає... — дивувався я, дивлячись на цю дивну дівчину.
— Хто зламав, сам Трой? — удавано здивувався коротун.
— Ну так! Я для кого тут усе розповідаю! — вже зовсім засмучено, закричала білява наїзниця. — Ви тут зовсім отупіли! Я ж Вам уже разів п’ять повторила!
— Стривай-но... Так це ти, той німий, неймовірно вправний боєць?! — не вірячи в те, що відбувається, витріщився на мене карлик. — Не може бути! Мені про вчорашній бенкет уже все доповіли! Хоча... Ребро... Німий... Що ти там принцу лікував?
Я показав на брови і зігнутий палець.
— Святі угодники! — ошелешено вигукнув карлик. — А точно! Про це мало хто знає! Мені мій знайомий менестрель розповів! Він і воду для дивного пристрою тягав, і пісок...
Трохи подумавши, він покликав до себе двох перекачаних, величезних бугаїв і худого блазня. Швидко роздавши вказівки, він повернувся до мене і ласкаво защебетав...
— Коті, синку. Тут така справа... — зайшов він здалеку, ніжно погладжуючи мене по руці. — Я твій виступ із Вівіан поки що скасовую. Ти щасливий? Не дякуй. Дякувати будеш потім. Коли розбагатієш. Є можливість, непогано так, підзаробити. Усього-то й треба, що відмудохати місцевого, багатого ідіота. Місцевого, — це ж не принца? Правда? Я знаю, що ребро. Та після того неймовірного поєдинку, навіть якщо всі ребра в тебе будуть поламані, ти тут із будь-ким легко впораєшся! Але якщо програєш... Тобі все-таки доведеться мішенню для стріл Вівіан попрацювати. А з точністю в неї сам знаєш... Влучає в кращому разі, через раз... Сподіваюся, ти мене зрозумів? І так! Щоб усе по чесному, десятина від заробітку — твоя! — закінчив свій довгий монолог карлик, і хотів уже йти до куліс. Але я, поплескавши йому по плечу, замахав заперечно головою. І висловив усе, що я думаю про цю угоду.
Перш за все, я у всіх барвах розписав, куди він може засунути ці самі десять відсотків, щоб здаватися на двадцять відсотків вищим і на дев’яносто потворнішим. Хоча і зараз, без зайвих вкладень, з останнім у нього — все просто чудово! І що він сам, цілком може вийти і битися, хоч з усією публікою одночасно, якщо це його дрібній, шутівській душонці, так завгодно... А я... Я краще додому піду! Там на мене з учорашнього дня половина свинячої ноги очікує. Та й курку ніхто з рідні так і не чіпав... І взагалі, якого дідька, він тут мною розкомандувався?!
На моє здивування, розмальований, немов стіна в дитячому садку, карлик, усе до останнього кривого слова зрозумів. І анітрохи не зніяковівши, продовжив мене вчити життю...
— Ну і скільки ж ти хочеш, а Коті? — абсолютно спокійним, діловим тоном запитав він. — Ти зрозумій! Курка, чи навіть свиняча нога, хоч би яка здорова не була, — не сьогодні-завтра, закінчиться. А тут, такий шанс, дуже непогано заробити! Лицарів цих у королівстві, — як гною на арені після виступу. Ти це прекрасно знаєш! Сам же його і прибираєш. І майже всі бідні, як церковні миші. Миші, може, навіть і багатші будуть. А так, ти свою сім’ю на рік безбідного життя, вважай уже забезпечив. Ну так що? По руках?
Битися з травмами, мені доводилося й раніше. Одного разу навіть із поламаною об дубовий лоб суперника рукою, бій закінчив. І навіть виграти примудрився. А тут, місцевого недоумка покарати. Тим паче, що він сам на це напрошується. Начебто, нічого складного. Та й по морді отримувати мені не звикати. За свою кар’єру спортсмена, навчився удар тримати. Тож, якщо і прилетить випадково кілька плюх, то навіть перебуваючи в цьому худому шмаркачі, я їх спокійно витримаю. Головне, щоб не по ребру...
Я важко зітхнув. Грошей у мене не було. І взяти їх особливо немає звідки. Та й нахлібником у батьків, які і так ледве зводять кінці з кінцями, я бути не звик. Але ризикувати своєю шкурою за копійки, все ж зовсім не хотілося.
— Гаразд, — промичав я. — Але дві третіх мої!
— Коті! Навіть церква, десятину бере! Гаразд, двадцять відсотків! тридцять?
Зійшлися сорок на шістдесят.
— І ще! — поставив я останню умову. — Сестру мою. Нехай додому відведуть. Флоренс ця, чи ще хто. Не хочу, щоб вона бачила, як мене знову мутузити будуть...
— Ну ось! Це вже інша розмова! Усе зробимо. — неймовірно зрадів блазень. І обійшовши три рази навколо мене на удачу, коротун рушив до куліс...