Частина 8-1. Бізнес-план

У затхненій димом хаті було незвично порожньо. І навіть гостра на язик бабуся кудись миттєво випарувалася. Не знайшовши нікого з рідні, і на досить жвавій, у цю ранню годину, розбитій весняним бездоріжжям вулиці, я підібрав круглий метровий дрючок, який випав з одного з проїжджаючих повз наш будинок, скрипучих возів. Та слугувавшим мабуть, рукояткою для стародавнього, невідомого мені інструменту. Але, покрутивши цей нехитрий, доволі важкий предмет у руці, я одразу зрозумів, для чого він мені потрібен.

Повернувшись у внутрішній двір, подалі від чужих очей, я почав захоплено лупцювати ним по дубовій колоді, що підпирала дідову огорожу.

У своєму минулому житті я покладався на свої пудові кулаки і непогано підвішений язик, при цьому абсолютно нічого не розуміючи в холодній зброї. Але потрапивши в цей ненормальний світ, де все вирішувалося за допомогою дзвінкої сталі, і не маючи наразі ні того, ні іншого, я вирішив цей прикрий недолік, хоч якось, та виправити...

Після десятка не дуже-то сильних ударів під різними кутами, та остаточно переконавшись у своєму віртуозному володінні цим важким предметом, я все-таки рубонув по-справжньому... Спружинивши, палиця одразу полетіла в мою улюблену багнюку, попутно боляче вдаривши по дитячих пальцях, а заразом і зачепивши лоб юного падавана.

— Що за тупий ідіот, колотить по моїй огорожі! — грізно закричав за парканом сусідський дід. — Я тобі, негіднику, швидко роги-то повідламую! От тільки попадися ти мені!

Потрапляти на ясні очі діда Дака зовсім не хотілося. Не знаю чому, але я цього неприємного дідка, незважаючи на доволі переконливу перемогу, що вже була в моєму доробку, трохи побоювався. Та й не тільки я. Навіть величезний Мартін, і той, не дуже-то й хотів із цим нахабним дідом зв’язуватися. Аж надто страшно він свердлив своїми вип’яченими зіницями всіх навколо. Тому не гаючи ні секунди, я тут же злиняв у смердючий сарай, який вже став рідним.

Допивши залишки парного молока, а заразом і вгамувавши спрагу після такого інтенсивного тренування, я все ж вирішив оглянути свого хлопця на предмет цілісності його молодого організму. Особливо мене цікавило ребро, що нило після героїчного удару об дідів паркан. І хоча боліло воно далеко не так сильно, як учора, дискомфорт за будь-якого різкого руху завдавав чималий. І навіть мої спроби хоч трохи навести лад у цьому загаженому свинями сараї, через нестерпний, ниючий біль, довелося відкласти до кращих часів.

Але не встиг я копняком відігнати противну, рогату худобу і стягнути замурзану кров’ю сорочку, як мене немов струмом шарахнуло!

Я обернувся. Позаду мене стояла десятирічна сестра, що незрозуміло як тут опинилася. Та з неприхованою цікавістю роздивлялася мої численні синці та подряпини.

— Коті! Тебе там що, всім королівським двором стусанами пригощали? — видала вона, напрочуд точну версію вчорашніх подій. І знову тицьнула своїм тоненьким та неймовірно гострим пальчиком, у найбільший синець на моєму боці.

— От стрекоза малолітня! І де ти тільки взялася?! — зціпивши зуби від нестерпного болю, я швидко повернув сорочку на місце і завбачливо відійшов від надто допитливого дівчиська.

— Ой! Братику... Вибач, будь ласка! Я зовсім не хотіла тобі зробити боляче! — немов отямившись, вибачилася Лілі. — Але я стільки синців ніколи в житті не бачила! — вона співчутливо зсунула дитячі бровки хатинкою. — Дуже боляче?

Моє батьківське серце від одного погляду на це миле личко, миттєво розтануло. І я недбало махнув рукою, — мовляв, нічого страшного, до твого весілля, точно заживе...

— Ти впевнений? Ну тоді пішли швидше! — схопивши мене за руку, вона щосили потягла за собою на вихід. Але відчувши, що я не горю бажанням знову пертися в невідомому мені напрямку, зупинилася, втупившись на мене здивованим поглядом.

— Коті, ти чого? Нам же в цирк час іти! Там сьогодні Флоренс виступає, і ця твоя, мерзенна, Вівіан... Ти ж із нею цілий місяць її дурнуватий номер репетирував! Забув, чи що? Вона в тебе з лука стріляє, а ти їй щасливо посміхаєшся, стоячи на одній нозі, верхи на старій, кульгавій кобилі. І чого ти тільки в ній знайшов... — вимовила вона приречено. — Слухай, якщо боїшся, що ця зараза замість яблук у тебе потрапить, — то так і скажи! Я їй теж абсолютно не довіряю. А то, знайшла дурника... Ти тільки гроші з собою прихопи, що ми підкопили. Мене без них не пустять. А стріляти в себе, я вже точно не дозволю! Адже не закохана дурепа, як деякі!

— Так, приїхали... То на месу тягнуть, — то в цирк... Начебто мені вчорашнього цирку було мало! А завтра куди? На війну бідного хлопця відправлять? А що, — ці можуть. Особливо бабуся. За мішок картоплі, — запросто! Хоча, яка там картопля... Не було тут ще картоплі. Хіба що, противна бруква з бобами...

— Ти дивись! Якщо ми через тебе запізнимося, — я все батькові з матір’ю розповім! Як ти нас кинути надумав, і з цирком цим безглуздим поїхати, рідну матір по світу шукати. А ще обов’язково розповім. Як ти в цю злюку Вівіан закохався, і два роки за нею немов цуценя таскаєшся. А вона тебе, дурня закоханого, ні в гріш не ставить! Ще й на цілий рік старша, між іншим. Тож не змушуй мене! — і вона кумедно тупнувши ніжкою, дуже суворо на мене поглянула.

Янголятко то, з характером виявилося! Вся в бабулю... І я хоч і хотів повернутися до побиття сусідської огорожі, не дивлячись на крики страшного діда, але в мене в місті якраз була одна дуже важлива справа, нерозривно пов’язана з моїм новим, цього разу, стовідсотково успішним, на відміну від запеченого коня з яблуками, бізнес-планом. То чому б не почати його реалізацію просто зараз? Та й удвох місити весняну багнюку, було значно веселіше.

І я, намагаючись не звертати уваги на біль у боці, пішов слідом за молодшою сестрою, яка всю дорогу не замовкала, слідуючи у вже знайомому мені напрямку. Та всю дорогу захоплено пинав підсохлі на сонечку грязьові коржі.

***