Частина 7-2. Рідня

Коли я ледве живий, з вузликом на спині і кривою трубою, що стирчала звідти немов антена, постукав у свій невеличкий кам’яний сарай. Там ніхто не спав. Хоча вже й почало світати.

Відчинилися двері і з хати вибігла вся моя нова сім’я. Включно із сусідським дідом та бабою.

— Синочку! — закричала заплакана Марі й дуже сильно мене обійняла, разом із сестричкою, яка теж прибігла на шум.

— Ум-м. — скривився я від болю в боці.

— Котті! Вони тебе що, били? Проклятий нелюд! — Марі погрозила замку рукою! — Щоб у тебе голова разом із короною в дупу провалилася!

— Синку, все нормально? Де болить? — я вказав на бік. — Ребро зламали? — здогадався Мартін. Я ствердно кивнув. — Нічого, сину, заросте! Ти головне, спи на іншому боці. А так, усе ціле? — я ствердно кивнув. Гаразд, ходімо в будинок!

***

Усі мовчки сиділи за столом і зачаровано дивилися на майже ціле, невелике порося, знову ж таки із запеченими яблуками. Що лежало на розстеленому мною на столі, шовковому простирадлі. Там також був білий хліб і тушка курки.

Першим заговорив сусідський дід.

— Лайло, вщипни мене, чи це не сон! — сусідська бабця так штовхнула свого діда, що той ледве не впав з лавки. — Та ні, взаправду! — прицмокуючи губами, промичав Дід Дак.

— Так! — раптом встала моя бабуся. — Це я онука до церкви відвела, значить і ділити буду я!

— Чого це, ти! Я старший! — раптом встав зі свого місця дід. — І досвідченіший! Та й толк у свинях знаю! — якщо він, про свою свинячу поведінку говорить, то це була чиста правда.

— Ні. — піднявся Мартін.

— Що, ні? — не зрозумів дід.

— Ні. Ніхто ділити, нічого не буде! Вірніше буде, але не нам! Нам і курки цілком вистачить!

— А порося-то куди? — майже плачучи, запитав дід.

— Роздамо всій вулиці! — Мартін рішуче взяв тушку свині і прибрав зі столу. — ми коли голодували, нам самі, всі їжу приносили! А ми, зауваж, нікого навіть не просили! Але я, винним бути не хочу! І з усіма поділюся!

— А це не твоє порося, а сина! Ось нехай він і вирішує! — цілком розумно розсудив дід. — А Коті? Навіщо з усією вулицею ділиться? Самим он, їсти нічого!

І всі знову, витріщилися на мене.

«Ні, ну особисто я, нічого, ні в кого не брав! Але з іншого боку... Борг, така річ, що краще відразу віддати. Якщо є така можливість. А то потім, ніхто, нічого, не дасть.»

Але всю тушку віддавати було шкода. І взявши випадково приватизований у місцевого хірурга ніж, я відрізав задню ногу і поклав нам на стіл. Решту, показав жестом, можна роздати.

Мартін, хоч і не був задоволений моїм рішенням, але сперечатися не став. А почав нарізати свинину на невеликі шматки. І під сумні погляди присутніх, укладати в мішок.

Я ж, поцілувавши Марі в щоку, і потріпавши волосся сестрі, кивнув Мартіну та пошкандибав до так любимого мною, сараю, по бруду, що вже став майже рідним.

«Відпочити! Усе що мені нестерпно хотілося, це просто лягти поспати...»

***

Розплющивши очі, я побачив уже до болю знайому мені, рідну картину!

«Як же тут добре! Я лежу на сіні, біля мене моя улюблена коза. За огорожею копирсаються, такі милі серцю свині. І ніяких тобі принців, принцес, королів, Едвардів та іншої нечисті! Красота!»

Я просто неймовірно добре виспався. Та в мене навіть і не болить нічого. Так добре, я себе, мабуть, ніколи й не почував. Ну хіба що тільки в дитинстві, коли я жив у селі у баби з дідом. І тут, я вирішив потягнутися...

Різкий біль у боці, немов удар струмом, одразу ж обламав весь кайф.

«Ні. Мабуть у дитинстві, було краще...»

— Онучку, вставай! Твоя бабця прийшла, молочка принесла! — бабуся, яка невідомо звідки з’явилася, всунула мені в руки глечик із молоком. Я з великим задоволенням його випив. Мені миттєво полегшало.

— Ну що, онуче, підемо ще раз, на месу сходимо? — знову та сама посмішка в три з половиною зуба, ті самі хитрі очі. Я мало молоком цим, не захлинувся з переляку.

— Та жартую я, жартую! — засміялася бабця.

— Ну й жарти у Вас, бабусю! — промукав я, зовсім забувши, що німий.

— Нормальні жарти! Не гірші за твої, так, юначе? Будеш знати, як старою квочкою мене обзивати!

— Ну, чого вилупився! Поки ти по місту, за своєю мамкою-стервою ганявся, я з дідом Даком по губах читати вчилася! Він каже, — я вгадую! Натренував мене як бачиш, дід! Він хоч мужик і суворий, але розумний і військовий. Сказав, якщо не розуміють тебе в сім’ї, то будеш шукати тих, хто тебе розуміє. А ми з тобою і без слів, завжди одне одного розуміли, поки тобі той страшний сон не наснився...

Я від несподіванки закліпав очима. Як це так. Учора монах, сьогодні бабка, завтра коза по губах читати навчиться? Якщо так і далі піде, то мені й послати кого, куди подалі, не можна буде! — на підтвердження моїх слів, коза ствердно мекнула.

«Стоп. Я ще й про Едварда цього, зовсім забув. Той теж мене з півслова розумів. А ну коза, мекни три рази! — мовчання. — Ну будь ласка, ме, ме, ме. Важко тобі, чи що? — вмовляв я рогату, дивлячись у її круглі, немов дві монети, вилуплені на мене очі.»

— Онучку, може, розкажеш улюбленій бабусі, звідки такі щедрі дари? Якщо скільки за поламані ребра дають, то ти скажи де, ми туди всією сім’єю сходимо! І Дака з Лайлою, з собою візьмемо. — аж раптом коза перервала тишу, видавши трикратне, — ме!

— Чого розкричалася, скотина?! — перебила її бабуся, — не бачиш, я з онуком розмовляю!

— Бабуль! — замукав я, ретельно вимовляючи і підбираючи слова, — ти вибач, але мені вчора так по голові настукали, що я майже все, що було до вчорашнього дня, трохи призабув!

— Так, може до лікаря сходимо, вони там швидко голову лікують! — співчутливо, поцікавилася бабуся.

— Ні, не потрібно до лікаря! — пригадавши вчорашнього ескулапа і методи лікування, я швидко замахав головою і руками. А потім, максимально жалісливо подивився їй в очі.

— Коті, ти чого? Я хоч і трохи, але по губах розумію, кажи що хотів!

— Бабусю, а де тут у нас, туалет? — поставив я, дуже актуальне для мене запитання.

— Що, навіть це забув? Ну тоді, тут навіть лікар не допоможе... Підемо, горе ти моє, покажу! Ти хоч як це робиться, пам’ятаєш? Чи теж, показувати потрібно?