Частина 6-2. Високородний пацієнт

Я прокинувся від страшного крику, мого нещодавнього візаві. Навколо було темно. І тільки в коридорі бігали як ошпарені, якісь незрозумілі люди. Я прислухався, було тихо. Напевно наснилося... Поруч зі мною хропіло чиєсь величезне тіло. Від людини, яка пройшла повз відчинений дверний отвір та несла яскравий смолоскип, що осяяв собою темряву, я впізнав у дрімаючому вусатому богатирі, добре мені знайомого, Варяга.

— О-о-й! — знову десь заволали на половину замку. Це точно, був голос принца. Вони що, його ще й закатувати вирішили, щоб грошей побільше зідрати?

Я насилу встав і попленвся слідом за смолоскипом, що віддалявся. Піднявшись сходами, світло від смолоскипа зникло біля одних із дверей. Підійшовши туди, я заглянув всередину. У досить-таки освітленій, не маленькій кімнаті, стояло напевно чоловік десять. На дерев’яному стільці, схиливши голову, сидів мій добре знайомий, принц. Над ним нависав бородатий чоловік. У його руках блиснув метал. Відвівши руку назад, бородань приставив свою залізяку до голови принца і стукнув по ній молотком.

— А — а! — закричав Трой. Але бородань, не звертаючи уваги, продовжив довбати у своє долото.

Я не витримав і вбіг до кімнати. Мене тут же схопили під руки кілька міцних охоронців. Попутно брязкаючи на весь зал своєю залізною екіпіровкою.

— Це, хто там ломиться? — морщачись від болю, з пришитими абияк січками, підняв голову принц. — Коті, це ти, чи що?

— Ваша Високосте, будьте ласкаві! Не ворушіться. Я ще не закінчив! — заявило бородате тіло з киянкою в руках. — Ми повинні випустити пораненого звіра, що сидить у Вашій голові! Інакше, він розірве Вас зсередини!

— Що, сер Кіт? Прийшли подивитися на принца-каліку? — не звертаючи уваги на слова маніяка з молотком, звернувся до мене Трой. — Відпустіть його, нехай порадіє, дивлячись на свою роботу!

Мене відпустили. Я підійшов ближче. І оглянув місце січки.

— Капець! Ну хто так зашиває! Шкіра була до того натягнута, що праве око принца не могло б закритися, навіть якби й хотіло. З лівого боку, було не краще.

— Дайте йому свічку! Нехай порадіє! — важко дихаючи видав принц.

— Але Ваша Високість! А як же звір! — бородатий дядько, розвів руки в сторони. — Якщо не поспішити, він з’їсть Вашу душу!

— Свічку! Я сказав. — мені одразу всунули в руку свічку.

Підійшовши ближче, я оглянув рану уважніше. На лобі у принца лежало мокре, смердюче ганчір’я. Я принюхався. Пахло вином. Потім наблизив вогонь до розсічення й уважно оглянув шви.

— Ні. Це нікуди не годиться! Сяк-так поялозивши вином, вони навіть кров не до кінця витерли! А про шви, я взагалі мовчу! Я хоч далеко не лікар, але січки в мене були досить часто. І як вони мають зашиватися, я уявляв на власному прикладі. Та і оброблятися вони повинні, точно не вином. Скільки там градусів, вісім-десять?

Я чудово пам’ятаю, як лікар мені казав:

— Мінімум, сорок градусів! Будь-яка горілка, цілком згодиться. А те, що зараз було у принца на обличчі, це просто майбутній, суцільний гнійник. Ще й лапи, як я помітив, ніхто з них не миє. Інфекцію занесли, сто відсотків!

— Опа! А це ще що таке? — я перевів погляд на струмочок крові, що стікав по руці прямо в дерев’яну чашу. Уже наполовину заповнену. — Ви що тут, вампіри? Навіщо в людини, яка й так втратила купу крові, іще її забирати?

Відірвавши більш-менш чисту ділянку своєї сорочки, я затиснув нею рану Троя.

— Що він робить?! — обурився бородань. — Ваша Високість, ми повинні закінчити операцію! Надзвичайно важливо, злити зайву кров! І випустити Вашого демона!

Принц хотів розжати затиснуту мною в лікті руку, щоб знову розкрити рану. Я йому цього не дав зробити. Ще сильніше стиснувши долоню.

— Сер Кіт. Та що ж із Вами таке! Ви ж не лікар, наскільки я знаю, а син чоботаря! Якщо Ви все ж таки хочете мене вбити, у Вас ще випаде така можливість! А зараз, будьте ласкаві, не заважайте!

Мене схопили за плечі і силою намагалися розжати дитячі пальці. Але я, зібравши всю свою мужність, вхопився за руку принца, як за останню рятівну соломинку.

Грубо відірвавши від підлоги, мене підняли ногами до стелі й навіть стукнули під дих. Але я не відпускав проколоту руку. Я прекрасно розумів, що якщо зараз відступлю, ці ескулапи, хлопця до смерті замучать. Не те, щоб мені його було дуже шкода. Але я його поважав, як сильного суперника. І навіть у душі став вважати, хоч трохи, але товаришем.

Принц раптом, запитально глянув у мої очі. Я подивився в його. Таким же прихильним поглядом, як і тоді, коли ми напівживі потиснули один одному руки. І він, перемагаючи біль, усміхнувся.

— Відпустіть його. Ну ж бо! Я що, повинен двічі повторювати! — мене нарешті поставили на підлогу. — Коті, ти мені хочеш сказати, що краще за придворних лікарів умієш лікувати такі рани?

— Та що він уміє! Цей оборванець! — втрутився в розмову, бородатий ескулап. — Принц! Ми повинні терміново пробити дірку і випустити Звіра!

— Тихіше! Я не Вас питав! — поставив на місце бороданя, майбутній король.

— Чи вмію я краще за цього живодёра, рани лікувати? Однозначно! — я ствердно кивнув.

— Гаразд. А інструмент у тебе є? Ну, лікарський?

— Та який у нього інструмент! — знову відкрив рот бородань. — У нього й дому-то, мабуть, немає! Спить під огорожею, або у свинарнику! Ваша Високосте! Ви тільки подивіться на нього. Весь обірваний, побитий! У чиїйсь крові, фу! Хто його взагалі, в замок-то пустив!

— Коті, — продовжив принц, не звертаючи уваги на голосіння його лікаря. — Так є інструмент, чи ні? Я розумію, що ти його із собою не брав. Мені просто потрібні хоч якісь докази, що ти вмієш це робити. Адже мова йде про моє життя. Розумієш? Може він вдома лежить?

«Ні! Ну ви погляньте! Я йому життя врятувати намагаюся, а він все заладив, інструмент, інструмент...»

— Є в мене інструмент! — я ствердно кивнув і витягнув зі штанів свою криву голку.