Частина 6-1. Королівський подарунок

Біля королівського столу Старший Лицар за допомогою своєї важкої, церемоніальної палиці, швидко допоміг моїй згорбленій фігурі стати у більш належну в присутності монарха, позу. Безжально опустивши моє нещасне, побите тіло, на одне коліно.

— Та годі Вам, сер Томас! Хлопчині й так дісталося. Він, напевно, і Короля-то зблизька, перший раз у житті побачив! А Ви його, — по ногах. — раптом виявив співчуття до моєї скромної персони, Король. — Нам його ноги ще знадобляться. Як і руки. Встаньте, сер Кіт! Та підніміть же ви його! А то свідомість ще втратить. А нам його втрачати, ну ніяк не можна... Не щодня, дохід усього королівства за п’ять років, у скарбницю лише один, не наймаститіший лицар приносить!

— Хлопчині, просто невимовно пощастило! — помітно занервував сер Томас. — Принц на турнірах, лицарів удесятеро сильніших і в тисячу разів досвідченіших, своїм гострим мечем на той світ відправляв. Щасливий збіг обставин, — не більше!

— Саме так! Везучий, сучий син! Підніміть ви його, врешті-решт!

Підбігли офіціанти в зеленому одязі, та швидко поставили мене на ноги.

— Сер Кіт... Ну до чого ж, усе-таки, влучне ім’я хлопцеві підібрали! Морда хитрюча, як у мого кота Джона! Була... — зітхнув Король. — Церква не схвалює. Довелося убути всіх котів в окрузі. Але що поробиш, — пекельні створіння! — вигукнув підкреслено голосно король, щоб показати єпископу, що сидів поруч, свою глибоку зневагу до пухнастих тваринок.

— Тату! — перебила його нетерпляче принцеса. — Ну досить уже про Ваших дрібних монстрів згадувати!

— Ах, так... Ми з донькою, належно оцінивши Ваші заслуги перед короною, вирішили зробити Вам, сер Кіт, невеличкий подарунок! Тож вшануйте старого, прийміть із вдячністю!

— Так, сер Кіт! — швидко затараторила принцеса Маргарет, — Ви сьогодні проявили мужність, покірність, сумлінність, старанність, і воістину, лицарську великодушність! А оскільки Ви тільки сьогодні стали лицарем і не мали змоги для доведення Вашої великої доблесті верхи на коні, щоб отримати ще й дуже почесне звання Королівського Кінного Лицаря, а заразом і мій подарунок. Ми з татом вирішили, що для завершення церемонії, Вам буде достатньо проїхати на лихому коні, вразивши гострим списом страшного й небезпечного ворога!

— Донечко, ну якого ворога! Де я тобі його зараз візьму! Єпископ, точно не дасть! А ти ж прекрасно знаєш, що всі в’язниці перебувають у його підпорядкуванні.

— Не дам! — підтвердив єпископ. — З них дохід непоганий для приходу йде. Навіщо вбивати даремно?

— Ну... Тоді нехай он той, червоний негідник, буде нашим непримиренним ворогом! — Принцеса вказала на круглий щит із дивним візерунком, що висів на висоті близько чотирьох метрів. — І для цієї благої мети, я вирішила подарувати Вам свого улюбленого коника! Щоправда, він ще зовсім маленький, але дуже розумний і милий. Якщо виконаєте обряд посвяти і вразите ціль, — він Ваш! Приведіть сюди Едварда!

«Тобто мені! Замість заслужених кров’ю і поламаними ребрами двадцяти п’яти акрів лісу, чотирьох, не дуже жирних, але цілком їстівних свиней і милого серцю села, — вирішили підігнати поні?! Або єдинорога? Я вже й не знаю, у що там середньовічні принцеси, замість ляльок, грати люблять... По-королівському, нічого не скажеш!..

І тут до зали увірвався майже мій, кінь Едвард!

Замість маленького поні, двоє слуг завели величезного, особливо порівняно зі мною, жеребця! Ну, як завели, він просто їх за собою притягнув. Ця розгнівана тварюка, знервовано била копитом, а побачивши таку кількість п’яних пик, так лягнула чоловіка, який нарешті відпустив повіддя, що той, перелетівши через стіл, принагідно потягнув за собою, ще й недоїдений кістяк кабана. Який слідом за ним смачно гепнувся на підлогу, під дружний регіт застільної братії.

Я з жахом дивився, як ця дика тварина наближалася до моєї згорбленої фігури.

«Краще вже ще раз схопиться з принцем, ніж потрапити під роздачу цьому страшному звірові! — не встиг я це подумати, зігнувшись ще більше. — Раптом він мене не помітить? — як принцеса, вийшовши із-за столу тим же шляхом, що й принц, прямо по тарілках, підійшла до скуйовдженої тварини.»

— Тихо маленький! Тихо. Погані дядьки! Налякали мою милу конячку! — вона ніжно погладила коня по шиї, поки той не заспокоївся. — А в мене для тебе, пупсику, сюрприз! Едварде, ось твій новий господар! Та не туди ти дивишся, дурнику. Це ж сер Томас! Ось він, внизу! Прямо перед тобою!

Кінь перевів погляд з величезного сера Томаса на згорблене непорозуміння у вигляді мене. Потім, знову запитально подивився на принцесу.

— Мовляв, — впритул я не бачу, ніякого господаря!

— Та ось же він! Сер Кіт, станьте прямо, як і личить лицареві! — почало строїти мене, нахабне дівчисько. — Ну ж бо, не сутультеся! — я, наскільки міг, перемагаючи біль, усе ж випрямився, і ми з Едвардом подивилися одне одному в вічі. Прочитавши в них одне й те саме, хвилююче нас, запитання.

— На кой ляд, ти мені такий здався? — а потім обидва, благально подивилися на принцесу Маргарет.

— Тату! Тату! Та вони з першого погляду подружилися! Дивись! Навіть головами однаково махають! І погляд в обох такий щирий і безмежно вдячний за те, що саме я звела їх разом! Це найкращий момент у моєму житті! Я така щаслива! — і вона поцілувала спочатку Едварда, а потім, якось вже занадто ніжно, і ошелешеного мене.

«Та це ж, свято якесь! — скажете ви. — Принца переміг, коня майже отримав, та ще й принцеса поцілувала! — і будете докорінно не праві. По-перше, вона поцілувала свого Едварда, а я так, за компанію. По-друге, мені на це було глибоко начхати. Єдине, про що я зараз думав, крім ниючого болю в боці, як мені цю величезну тварину прогодувати! Коли нам і самим-то їсти нічого було. Хоча, все ж був один варіант... І зараз, дивлячись як четверо слуг, з дуже великими труднощами сідлають брикучу конячку, я серйозно над ним розмірковував...

Загалом. План був простий. З’їсти, цього самого, Едварда. А що! Вирішуємо відразу три основні завдання:

Перше. Продовольче. М’яса в ньому, ого-го і малий візок. Як на всіх, чотирьох свинях разом узятих! Годували цього гада явно краще, ніж дев’яносто дев’ять відсотків населення цієї країни.

Завдання номер два. Формування мого молодого організму. Після вирішення продовольчого питання, зможу наростити м’язи і дати всім люлів. Хто попросить, звісно.

І третє. Найголовніше. Я нарешті принесу користь своєму скромному сімейству. І втру носа сусідському дідові! І чого це я про нього знову згадав, уявлення не маю...