Частина 5-2. Двобій

Принц незважаючи на січку, що заливала йому ліве око, і шматок шкіри, що звисав над правим, — продовжував методично довбати мене ногами.

— Принц Трой, я Вас прошу! — так і не заспокоївшись, несамовито кричала принцеса Маргарет. Не потрібно вбивати нещасного! Будьте милосердні й великодушні! Інакше... Ми з Вами не заручимось!

— Заручимося! — відповів їй Трой, не забуваючи добряче піддати мені, по худих ребрах. — Ось виграю цей двобій, одразу й заручимося! Так, Ваша Величність?... Не чую?!

— Так! — махнув засмучено монарх, — як тільки, так і зразу! Ну, може досить тягнути кота за хвоста! Прибий вискочку, щоб не мучився! А то он... Вечеря холоне! — не знайшовши жодних аргументів проти, відповів роздратовано Король Генріх Третій. І з сумом подивився у стелю, мабуть, шукаючи там хоч якоїсь підтримки Генріха номер Один і Два.

— Прибити? Із задоволенням! — Принц нахилився, взяв мене повністю нерухомого, долонею за обличчя, покрутив з боку в бік, вибираючи місце для свого вирішального удару. Пильно подивився в мої напіврозкриті очі, протертим від крові лівим оком і посміхнувся.

— Прощавай Коті. А ти молодець! Я в тобі не помилився! Може ще зустрінемося в іншому житті... — і відвів руку назад, для свого смертельного удару.

Я ж, даремно часу не гаяв, а потроху тестував усі свої кінцівки на профпридатність.

"От добре, все ж таки, що в них взуття як у клоунів. Носики довгі, і удари по безневинних попаданцях пом’якшують, дуже навіть, непогано! А то я б тут уже давно ласти склеїв, від його розмашистих ударів."

Та незважаючи на пуфики на ногах, щонайменше ребро, він мені таки зламав. Якщо не два. Але все інше, з горем пополам, але працювало. Головне, щоб принц про це завчасно не здогадався...

Смертельний удар, спрямований мені за вухо, пролетів як куля. Але я все ж таки встиг прибрати голову. І його кулак, промахнувшись, з усієї дурі влучив у кам’яну підлогу. Зламавши щонайменше, виставлений кісточкою вперед, середній палець.

І тут хлопець не витримав, і закричав від страшного болю з такою силою, що в мене аж вуха позакладало.

Вскочивши на ноги, він почав пританцьовувати, тримаючись за тремтячу від болю руку. Остаточно приголомшивши й так, нічого не розуміючу публіку.

Аж раптом усі миттєво перестали жувати і зовсім втратили дар мови, коли я в напівзігнутому від болю в ребрах стані, все ж таки стрибнув на високородну фігуру...

Підірвавшись зі свого місця король, від дикої радості ледь не подавився шматком фазана, яким він закушував своє горе, і вже не ховаючись, заволав, розриваючи тишу:

— Придуши гада! Давай, дави! Двадцять акрів дам! Двадцять п’ять! І село на додачу! Тільки не відпускай!

Легко сказати, — не відпускай! Це ж не тобі ребра, старовинним сандалем проломали!

Принц, лежачи на мені спиною і вигинаючись немов змія, перемагаючи біль намагається робочою рукою прибрати зі свого горла мою руку, яка в залізному хваті, душить його ззаду. А заодно стукає ліктем роздробленої руки в єдине місце, куди він нею дістає. І як на зло, це була найболючіша точка на моєму тілі. Правда, воно все зараз було схоже на один, суцільний синяк. Але ось саме там, було дуже боляче. Бо в цьому місці знаходилося те саме, зламане ребро. Або навть два.

Я ж його, пересилюючи неймовірними зусиллями волі пекельний біль, — все ж не відпускав. І на додаток до рук на горлі, обійняв ще й ногами, щоб хоть якось знизити амплітуду ударів, які мені так дошкуляли. Але це його не зупинило. А навть навпаки. Відчувши, що задихається, він забарабанив своїм неймовірно гострим ліктем, ще сильніше. І треба визнати, свого він домігся...

Я його, — відпустив... Бо цього більше терпіти не міг, ні під яким приводом...

І ось, ми знову дивимося одне одному у вічі. Нам важко. Дуже. Але ми посміхаємося. Що для мене, що для принца, це найтяжчий поєдинок у його житті.

Раптом, він простягає мені свою ліву руку. Я її потискаю і ми розпочинаємо свій танець спочатку.

Принц лякає мене своєю поламаною рукою і завдає лівою несильний удар по ребрах, чим знову викликає, просто фантастичний біль. Знає гад, куди лупити потрібно! Я ж, нічого не роблю. Тому що, марно. Я навіть рукою смикнути не можу! Торс, що приходить у рух, боляче чіпляє це саме ребро. І в мене залишається тільки моя таємна зброя...

Ось, черговий, різкий тичок у ребро. Ще кілька таких випадів, і я просто втрачу свідомість від больового шоку.

Все! Пора... Чекати більше не можна...

Дочекавшись чергової атаки, я, зібравши всі свої сили, підпірнаю під його лякаючу, праву руку, і, зробивши крок із розворотом, опиняюся позаду мого настирливого суперника. Але не йду на задушливий, тому що придушити його все одно сил не вистачить, та й він вже чудово знає, як мені завадити. А присідаю, обхоплюючи принца за його пружний торс, і різко роблю місток, одночасно перекидаючи через себе мого грізного суперника.

— Хрясь! — всі встали. Здивовано подивилися на ледве живого, новоспеченого лицаря... Я ж, від безсилля падаю на підлогу. Як же боляче-то... Ніколи я раніше, ребра не ламав, і ось на тобі...

***

— Сер! Сер Кіт! — вийшовши з прострації, я раптом зрозумів, що мене для чогось кличуть. Ну і навіщо, запитується... Адже я так добре сидів... Ні про що не думав... Нікого не чіпав... Не ворушився навіть! Та мене, можливо, тут і взагалі не було!

Я був у себе вдома. Дивився телевізор в очікуванні вечері. Дружина поралася на кухні, а моя улюблена чотирнадцятирічна донька навперебій розповідала таткові, який уважно її слухав, шкільні новини. Але я її зовсім не чув. А лише співчутливо кивав, погоджуючись із тим, — що яка ж все-таки, Свєтка гадина, що вже три дні не дзвонить із цієї її, екскурсії Європою. А я її майже не чую, бо дуже хочу жерти. А жерти, як завжди, не готово!

— Так навіщо, скажи на милість, ти, стара, бридка, мерзенна пика в смішному береті з пером, вириваєш мене із моїх чудових спогадів?!

Не хочу я більше сюди повертатися! Хочу туди, до доньки з телевізором! Мені навіть стало цікаво, чому ж все-таки та Світлана не дзвонить? Ще й найкраща подруга називається! А ти мужик, бува, не знаєш, що з нею сталося? А то, переживає донька, місця собі не знаходить... Ні? Просто морда в тебе така, що ти все, про всіх знаєш... А ось про Світланку, ти ні хріна й не знаєш. Погано... Що ти там кажеш?

— Сер Кіт! Ви принца Троя добивати будете? Так, чи ні? Ми можемо оголосити поєдинок завершеним?

— Блін... Я знову тут... Навіщо!!!