Частина 4-1. П'ятеро на одного

— Але ж принц! — раптом вклинилася в розмову принцеса. — Вам не можна з ним битися!

— Це ще чому?! — обурився Трой.

— Він не гідний схрестити з вами... Кулаки! — Його ж Ви, якщо Вам вже так дуже хочеться, можете просто вбити!

— Люба, але я не хочу його вбивати! Я хочу його перемогти! Причому, в чесному поєдинку. А це різні речі!

— Ну тоді він повинен стати, як мінімум лицарем. — Чітко відповіла принцеса.

— Так зробіть його лицарем! У чому проблема?! Це ж Ваш підданий. Або подаруйте його мені, я його тут же посвячу в лицарі! Усього-то й треба!

— Але він спочатку має довести, що гідний стати лицарем! — ледь не плачучи, заперечила дівчина. — Подвиг зробити, або іншого лицаря в чесному поєдинку перемогти!

— Іншого? Не проблема. Є у вас лицарі його віку? Ну там, за правом спадщини, я не знаю. Повинні ж бути! Або мого, до речі теж лицаря, нехай доб’є.

— Вашого напівживого, — не можна. Це буде несправедливо і негідно для майбутнього захисника корони.

— П’ятеро на одного, для підтвердження гідності, сподіваюся, вистачить? — запитав роздратовано принц.

— Є в нас такі! — раптом вплутався в розмову король. — Приведіть п’ятьох гідних хлопців. Нехай голову цьому недоумку відкрутять! А то вже й чоботарі в лицарі зібралися... Може ще й королем стати, дрантя безсловесне захоче... Ех! І куди світ котиться... Такими темпами, скоро у своїх жінок питати будемо, як правильно на коня сідати, та в якій руці меч тримати! — Вся тусовка дружно засміялась.

Мене, нарешті, відпустили. Я притиснув чистим одягом кров, що бігла з шиї. Після спеціально, необережно прибраного одним із охоронців, що зараз зловтішно посміхався дивлячись мені в очі, гострого клинка. Поріз, на щастя, виявився неглибоким. І рана досить швидко затягнулася.

— Коті, — раптом заговорив принц, — може розімнемось перед поєдинком? Хто принесе хлопцеві тренувальний меч?

— Меч? Нафіга мені меч? Не треба мені його! — пробурмотів я, крутячи головою.

— Хочеш бойовими? — Ну гаразд... Хто знайомий із Котом настільки близько, щоб довірити йому свою бойову зброю? — звернувся до присутніх в залі вояк, майбутній король.

— Ну, нарешті мені пощастило! Як же добре бути бідним, нікому не відомим голодранцем... — Не встиг я це подумати, як з-за столу виліз мій знайомий здоровань з вусами. І не поспішаючи обійшовши свою частину столу, підійшов до Троя і вклонилася.

— Ваша Високість! Я, — Міхалсон, молодший син ярла Рагнара, вручаю моєму другові й гідному воїну мій великий і могутній меч, на ім’я Ньйорд! Він швидко втихомирить будь-якого буйного рубаку, так само як і сам Ньйорд, допомагав мені і моїм предкам, втихомирювати бурі, підняті Епіром, після зайвого келиха вина!

— Ну, ми зрозуміли, зрозуміли... Не треба нам тут цієї єресі. — охолодив полум’яні промови господар вечірки. — Ти ж Міхалсон, хрестився! Навіщо тоді, нам казки свої розповідаєш... — Король з побоюванням глянув на священика, який сидів одразу за принцесою і все уважно слухав.

— Чого відразу, казки... — образився варяг. — Реально допомагало... — вже зовсім тихо, прошепотів здоровань. І тицьнувши мені свою залізяку з ременем і ножнами, пішов скривджений назад за своє, ще не охололе від попутного з трапезою, випускання газів, місце.

— Ну що, приступимо! — принц бадьоро вихопив свій меч із піхов. Послужливо принесених його слугою.

Я теж спробував так само бадьоро шваркнути лезом об дерев’яні чохли. Але ця зараза там, чомусь конкретно застрягла. Що я тільки не робив. Як не крутив і не стукав ножнами об підлогу. Меч не виходив.

— Та, допоможіть ви йому! Олуху цьому! — закричав, занудьгувавши, король. — якщо ти так і на кулаках б’єшся, тоді я за свій трон спокійний... — зал дружньо підтримав сюзерена кінським, п’яним іржанням.

Підоспілий господар меча теж нічого зробити з ним не зміг.

— Ти його коли востаннє діставав, а Міхалсоне? — запитав втомлений стояти в стійці принц і з подивом дивився на наші невдалі потуги.

І ось, коли ми, смикаючи і розхитуючи в різні боки, його вже майже витягли, до зали завели п’ятеро підлітків.

— Гаразд Кіт, не парся. Я й так вже зрозумів, що з мечем у тебе нелади. — і вставивши свій чудовий клинок назад у ножни, повернувся на своє місце за столом.

Я ж, віддавши наполовину витягнутий меч здивованому Міхалсону, почав розминати й розігрівати м’язи та сухожилля. Підстрибуючи і кидаючи руки перед собою. Намагаючись нарешті, поза бойовою обстановкою протестувати, на що ж здатне моє нове тіло.

І треба сказати, результат мені сподобався. Ні, величезної сили як не було, так зненацька її і не з’явилося. Але ґрунтовно перекусивши, я раптом відчув пристойний такий, енергетичний буст. У вигляді припливу, раніше відсутньої енергії.

Мені раптом дуже захотілося стати на місток. І я, перекинувши руки назад, це відразу ж і зробив! Та не просто легко став, а ще й оббіг у такому положенні, два рази навколо своїх же рук. Хлопче! Да ти гнучкий як змія! Хто ти, малий? Явно, не затюканий син чоботаря!

***

— Претендент, закінчив свій цирковий номер?! — прийнявши вертикальне положення, я побачив, що на середину залу вийшов літній, ретельно виголений чоловік. У береті з яскравим пером і в червоному трико та ще й з листком у руках. Я кивнув.

— От і добре. А то я вже думав, що вчорашні циркачі-трубадури забули одного зі своїх шутів. — Усі весело засміялися.

— Пані та панове! Ваша Величність, ваша Високість, Ваше Високопреосвященство. У нас сьогодні, поєдинок-випробування! П’ятеро гідних серів лицарів, проти негідного кандидата в лицарі, по черзі битимуться без зброї, щоб підтвердити прописну істину! Чобітники не лицарі, а бруд під копитами його коня!

«Та ви дістали вже, зі своїм брудом! — подумав я, — я тут трохи більше доби пробув, а бачити його вже не можу! І тим більше, про нього чути!»

— Що значить, по черзі! — встав раптом зі свого місця Король. — Нехай гуртом всі на нього накинуться! А то мені цей балаган, порядком вже набрид. — старий у червоному вклонився і прокричав:

— Одночасно!

— Так не чесно! — принцеса, яка раптом підскочила зі свого місця, несподівано стала на мій захист.

— Батьку, вони ж його вб’ють! Ні, він, звісно, заслуговує на покарання за вбивство нещасного, одноногого каліки. Але з огляду на те, що це вони на нього втрьох напали, ми все ж можемо обмежитися, докором... Ну, або невеликою прочуханкою, нарешті. Але навіщо, вбивати-то!

— Не зрозумів?!!.. — здивований король запитально глянув на свою доньку. — Ця худа шмаркля, розкидала трьох одноногих мужиків? Та ще й одного вбила?!

— Взагалі-то, їх було вісімнадцять, мій король. — втрутився у розмову принц. — І вони на нього напали практично одночасно. У нього просто не було вибору, окрім як захищатися! Але один кремезний здоровань, хоч і каліка, після зустрічі з цим сином чоботаря, більше не піднявся. Він йому кадик до хребта прибив. П’ятою. У стрибку. Я сам бачив. Страшне видовище....

— Вісімнадцять! — вигукнув король! За ним зашепотів увесь зал, — вісімнадцять, вісімнадцять, одного прибив...

— Та ні! Не може цього бути! Маргарі, донечко, це правда?

— Правда. І тому я тебе прошу покарати за це, нехай різками, але не вбивати за допомогою цих невинних, симпатичних молодих людей! — напіводягнені, п’ятеро обраних для поєдинку хлопців, задоволено переглянулися.

— Вибач, люба, але тепер я просто зобов’язаний на це диво поглянути! Кіт, або як тебе там. Підійди-но сюди.

Я слухняно підійшов до злого дядька з короною.

— Значить так, — прошепотів він ледве чутно, — переможеш, і ти, і твоя рідня, не будите платити податок на землю цілий рік! Свиней тримаєш, для королівської кухні? — я точно не знав, для кого ті свині призначені, але про всяк випадок ствердно кивнув.

— А переможеш ще й принца, — подарую і свиней, і землю, і три акра лісу. Хоча ні, вистачить із тебе й одного. І всі податки два роки платити не будеш! Крім військового, звісно. Усе, давай! Покажи на що здатен! Калікоубивця... — було добре помітно, як в очах у короля спалахнули вогники азарту.