Частина 3-2. Королівський бенкет

Розплючивши очі, я їм не повірив і знову заплющив. Ні, цього разу я точно не промахнувся, і потрапив не в брудне, смердюче середньовіччя, — а в рай.

Інакше як пояснити те, де я зараз знаходжуся... А от не буду очі відкривати! Не хочу!

На голову пролилося тепле, неймовірно приємне, після весняного болота, блаженство...

— Ну все, вставай. Пора тобі вже! — почувся зверху грубуватий жіночий голос. — Господарі чекати не люблять.

— Ні, ну що за день-то такий! Поспати не дали! Поїсти, — не дали! Все цей неприємний, сусідський дід зжер. Та ще й ледь знову не прибили! А тепер із раю виганяють! За що?!

— Чого мучиш? Вилазити не хочеш? Я тебе чудово розумію... Сама б залізла і сиділа. Але не можна. Не дозволено нам таке.

Я зітхнув і розкрив очі. Переді мною стояв, не просто ангел. А досить-таки вгодований ангел у чепчику і фартусі. І чого вона скаржиться? Судячи з фігури, годують її тут дуже непогано.

Я знову тяжко зітхнув і виліз із теплої, дерев’яної ванни. Тітонька мене обтерла, та почала одягати. Але не в мій страрий мотлох, а в досить-таки пристойну одежину. І головне, — чисту! Та навіть туфлі з довгенькими носочками підігнала.

Я подивився в невелике дзеркало, що стояло в цій кімнаті.

— Мамо моя люба! Та я, ще зовсім дитя! — на мене вилупився цілком симпатичний, худорлявий підліток. — Так, потрібно терміново наростити м’язову масу. А то цей скелет скоро просто розсиплеться! Щоправда, до тих інвалідів, що мешкали біля церкви, мені було досить далеко. Все-таки моя сімейка мене не зовсім голодом морила. Як то кажуть, — все пізнається в порівнянні.

— Йдемо красунчику. Велено тебе за стіл усадити!

Ми вийшли в темний, кам’яний коридор, і пройшовши кілька таких самих заплутаних тунелів, все ж підійшли до дерев’яних дверей. За якими дуділа і брязкала дивна какофонія досить неприємних звуків. Назвати це музикою, у мене язик не повертався.

Тітка штовхнула важкі двері і, взявши мене за руку, повела до величезного столу. Зайшовши всередину, я, чесно кажучи, трохи розгубився.

Величезний зал із п-подібним столом, застелений червоною тканиною, за яким пиячили і жерли, осіб триста, напевно, був завалений різноманітними стравами. Чого там тільки не було! І поросята, і каченята, і навіть, щось на зразок собак було. Але це не точно. Бо все це, до тріщин у сальній шкірі, разом із головою і ногами було обсмажено, і ціляком на стіл покладено. І лишень трішки, прикрашено печеними яблуками.

У центрі цього епічного сабантуя сидів дуже суворий на вигляд дядько з короною. Поруч його Королева, і вже знайома мені принцеса зі своїм нареченим.

Посеред зали танцювали чоловіки в тріко і видавали ті самі, противні звуки. У мене навіть вуха заболіли. Я взагалі помітив, що мабуть через втрату мови, у мене якось дуже сильно загострився слух.

— Сідай, пий та їж, все що душі завгодно! — посадила мене тітка на лавку між двох здоровенних воїнів. А сама зникла. До мене підійшов, очевидно місцевий офіціант, поставив залізний келих і налив у нього вино.

Вусатий вояка в шкіряному обладунку, вирвавши голими руками шматок м’яса з боку цілої, здоровенної, засмаженої свині, запхав його до свого рота, і запив цю справу вином. Витерши засмальцьовану від свинячого сала лапу об одяг, він простягнув її мені.

— Міхалсон! — представився велетень.
Я ж не розгубився, і потиснув його здоровенну клешню. Пробурмотівши у відповідь своє теперішнє ім’я.
— Коті.

— Німий? — здогадався вусань. — Буває... Гірше, — коли глухий. Або сліпий. А німий, — то не страшно. У нас і не німі, а хрін що з від них, хорошого почуєш... Ти їж, поки дають.

Двічі мене запрошувати було не потрібно. І я з усією обережністю взявся поглинати їжу. Переважно рибу. Оскільки її найлегше було засвоїти. Запиваючи все це вином, яке в моєму кубку, завдяки постійно підливаючим зеленим чоловічкам в трико, ніколи не закінчувалося.

— Ось як ти думаєш, яка наша земля? — Варяг, як він сам себе називав, після того як добряче хильнув винця, після тем про жінок і про те, що в бою краще, кінь чи кобила, перейшов до більш високих матерій.

— Мовчиш? Мені подобається, що ти мовчиш. Значить, ти мене уважно слухаєш. І не хочеш перебивати. Правильно? — я із забитим їжею ротом, ствердно кивнув.

— Ось, усі говорять! — він розвів у повітрі руками, — Що мовляв, Земля, — пласка! Вони видно, на дракарі не плавали... А я їх, між іншим, із батьком будував! Але як вона, може бути пласка-то! Місяць — круглий, сонце — кругле! А земля раптом, раз! І плоска! Це як голова. У мене кругла, у тебе, брате, кругла, а ось у нього, — він бахнув по сусідській бородатій башці, — пласка! Сусід, на щастя, не образився, бо мирно спав у нетверезому вигляді, у тарілці з недоїдками.

Аж раптом задуділи фанфари, ну добре, дудки. Я посолов’янілий, вже не дуже звертав увагу, що ж відбувалося навколо. Добряче нажершись і наклюкавшись так, що навіть в очах двоїлося. Я тепер сидів і, абсолютно щасливий, пускав слиняві бульбашки. Лишень одним оком косо дивлячись на те, що відбувається навколо.

На імпровізовану арену вийшли молоді, кулачні бійці. Пацани мого віку. І почали до крові лупити один одному морди. Коли крові було вже достатньо, один із підлітків заїхав партнеру боковим по печінці. Його суперник упав.

Чесно. Я мало не заснув. Дитячий садок якийсь! Але гостям подобалося, і вони дружно захлопали, засвистіли і затопали ногами, вигукуючи, — Трой! Трой! Миттєво вивівши мене з напівдрімоти.
Щоб не обходити, Трой виліз прямо на стіл, і зістрибнувши на кам’яну підлогу, високо підняв руки догори. Це був мій знайомий принц. Одягнений у чорний, обтягуючий костюм, він підійшов до переможця, і злегка вклонившись, став у стійку.

— А він молодець, — дивлячись досвідченим поглядом на рухи хлопця в чорному, констатував я очевидне. Хлопчина дуже красиво уникав ударів його закривавленого від першого поєдинку суперника. Дуже дивна техніка. Як у фехтувальника. З якою, втім, я не дуже-то був і знайомий. Так, бачив краєм ока.