Частина 3-1. Милостиня

Подорож до церкви могла б виявитися дуже цікавою, якби не цей всюдисущий, і відчайдушно ненависний мною бруд. Трохи підсушений на яскравому весняному сонці, він став просто нестерпно в’язким. Я разів вісім залишав у ньому свої шкіряні панчохи. По-іншому це взуття, що постійно з’їжджало з ноги, назвати було складно. Як я тільки не зав’язував і не затягував мотузки, щоразу пудганяємий бабусею, але вони все одно вислизали з моїх, уже неабияк змерзлих ніг.

Але ще більшою проблемою були кляті вершники. Навіть не самі вершники, які нічого на своєму шляху не помічали, а їхні коні. Точниіше копита. З яких злітали напівзасохлі шматки тяжкого і щільного, немов камінь, бруду. Дуже боляче дубасившого по всьому тілу й обличчю.

Знову і знову підганяючи мене до меси, яка можливо вже давно закінчилася, бабуся не звертала на це увагу. Через що я не встиг як слід намилуватися стрімкимкою рікою, яка все ще вирувала, хоча вже й не була такою страшною, як уві сні.

«І як він у цій неосяжній, водяній гладі, мене відшукав-то? Тут і без бурхливої течії, в абсолютний штиль, якщо пірнув, — то з кінцями... А в льодохід, — то й поготів.»

— Ходімо онуче, ходімо! Що ти туди знову витріщився? Удруге скупатися захотів? Горе ти моє приблудне... — бабця схопила мене своєю кістлявою, але досить сильною рукою і відтягнула від краю мосту.

І ось ми нарешті підійшли до фортеці.

Сказати, що я сильно здивувався, — то не скажу. Навіть моя висотка була вдвічі вищою. Але все одно, переді мною був непоганий зразок середньовічного замку. Тільки обшарпаний він якийсь. Я то по світу неабияк поїздив. Різне бачив. Тож особливо мене нічого не дивувало, окрім того ж нестерпного бруду і помітно доданого до нього смороду. Та просто неймовірної кількості людей у небачених мною раніше вбраннях. Тут навіть негри були! І не сказати, що в якості рабів або слуг. Порівняно зі мною, одягнені вони були незрівнянно краще. А всяких торгашів, зазивав, і навіть ковалів просто неба, було видимо-невидимо! І це тільки біля входу...

Бабуся побачивши як я стріляю очима в різні боки, ще сильніше схопила мене за руку і потягла в напрямку центральної площі. Де мабуть і знаходилася ця сама церква...

Ось не дарма я сюди йти не хотів!

Біля зведеної в романському стилі церкви, з невеликими вікнами і товстими стінами, зібрався цілий натовп. Вірніше те, що від нього залишилося. Вони немов зомбі тягнули свої покалічені кінцівки до дерев’яного помосту. На якому в оточенні щільного строю вартових перебували дві фігури, які помітно відрізнялися від їх охоронців.

Принцеса була одягнена... Як принцеса. Ні, а що ви від мене хочете? Якщо потрібно, — можу графік продажів із прогнозом залежно від світової кон’юнктури побудувати. Або розповім як правильно наносити аперкот. Або ж іти на задушливий прийом. А про принцесу, я можу сказати лише одне. У неї була корона. Але дуже маленька і непримітна. І навіть не золота! Можливо, залізна або срібна. Не знаю. Але дівчина була симпатична. Це правда. І для її тринадцяти років непогано вже сформована. А що, і де там у неї сформувалося, — додумайте самі. А то мені, сорокарічному чоловікові, тоді на це звертати увагу зовсім не хотілося.

Але у нареченого! Котрий не надто відрізнявся від мене теперішнього за віком, — все було за каноном. На міцно збитому хлопцеві була чудова золота корона, та ще й величезна, золота пряжка на ремені. А збоку висів меч із великим, червоним рубіном у наверші. Він гордо і поблажливо дивився на безрезультатні потуги дівчини нагодувати це моторошне, живе покривало.

«Чому не можна зробити живу чергу? Щоб усе по фен-шую було! А то найспритніші дві буханки хліба схопили, або навіть три! А решта, у вигляді підставок для ніг слугують.»

Баця потягла мене до охоронців, які оточили майже всю площу.

Вони наставили на нас свої списи, не даючи пройти в коло пекла. Неймовірно радий такому перебігу, я розвернувся і хотів було йти геть від цього жахливого міся. Але бабуся ще міцніше стиснувши мою руку, крикнула на вартових.

— Пропустіть, окаянні! — ті ж у відповідь, проричали:

— Не можна, тільки для понівечених.

— Ну так він і є, — понівечений! Німий він! Помичи онучку.

— Та пішла ти стара, знаєш куди! Я туди і за сто буханок хліба не полізу! Та хоч усе життя годувати безкоштовно будите, — не попруся я в цей зомбіленд! — загалом, висловив їй усе, що хотів.

— Ось бачите? — задоволена моїм муканням бабця, посміхнулася служивим.

— Проходь. А ти стара, тут чекай. Або можемо допомогти з перепусткою! Очі там, виколоти, або ноги відрубати. Або голову! Вона в тебе все одно страшна.

— Не треба! Мені моя голова подобається. — і вже перекрикуючи натовп, бабуся звернулася до мене. — Три хліба принеси! Не менше!

— Ех, бабусю, бабусю... — видихнув я і понуро побрів у бік божевільної роздачі.

***

«Цього ще не вистачало! — близько сотні калік, у буквальному сенсі слова, билися за окраєць хліба.»

Принц єхидно посміхаючись, явно насолоджувався видовищем. Сутичка, що щойно спалахнула через таку дрібницю, як ненавмисно виколоте, єдине око, переросла в серйозну бійку. Що віддалено нагадувала військову баталію. Тільки замість мечів і списів, були культі та криві палиці. Щоправда, шкоди вони завдавали не меншої.

Перелякана принцеса відійшла від краю помосту і хотіла дати охороні команду розняти тих, хто чубиться. Але її наречений тут же скасував її розпорядження. Легким рухом руки наказавши щільніше зімкнути зовнішнє кільце оточення. Та нікого з нього не випускати.

Моя бабця почала кричати, щоб я схопив он той буханець хліба, що випав у запалі бою. Та забирався звідти якнайшвидше! Мовляв, нам і одного на сьогодні вистачить. Але глянувши на щільне кільце охорони, я зрозумів, що нікуди я з цього пекла вже не подінуся.

«Оце так халепа... — подув я»

Бабця заголосивши на всю площу, спробувала розвести щільний стрій охоронців, щоб я звідти, хоч якось виліз. І навіть вдарила одного з них під коліно. Але той навіть не поворухнувся.

«Ну й гаразд. Я навіщо, сюди приперся? За харчами. Ось їх і будемо добувати...»

Каліки, що билися, покидавши здобич так захопилися своїм мордобоєм, що навіть не помітили хлопчиська, який перекидав через охорону своїй літній родичці, вже п’ятий буханець. Але на жаль, це щастя тривало не довго. І одноногий дід помітив занадто моторного, нового ворога. Та з криками, — Грабують! Кинувся на оторопілого мене.

Я тікати не став. Дочекався, поки це одноноге диво дошкандибає, і зробив крок убік, ухиляючись від удару його чималих розмірів костиля. І за допомогою підсічки його єдиної, здорової ноги, акуратно поклав дідуся на землю. Щось схоже я зробив і з наступним одноногим нападником.

З третім, що досить швидко шкандибав в моєму напрямку, я навіть чекати не став. А піднявши загублену кимось милицю, розкрутив над головою і запустив у це обдерте, нещасне створіння. Чомусь тільки одноногі на мене й нападали, напевно я приватизував саме їхню здобич.

Чи відчував я докори сумління? Напевно, трохи так. Бо зазівавшись, і дивлячись як падає моя жива кегля, я пропустив чергову палицю, що летіла прямо в мене. І ковзнувши по моїй голові, до крові розбила брову. Натовп, чоловік з десять, залишивши бійку, переключився виключно на мене.

Одноруко-одноногі, з палицями, вони всі разом становили досить серйозну небезпеку. Головне, щоб одночасно не кинулися...

Але вони ринули всі разом.

Мені було непереливки. Але як на диво, моє нове тіло було дуже гнучким! Я непогано ухилявся від милиць, стусанів і підніжок, що летіли в мене щільним потоком. Підстрибуючи, я прямо в польоті, відповідав їм своїми дитячими, не дуже сильними, але неймовірно точними ударами.

Ось я нахиляюся, захищаючись від удару кулаком страшенно брудного, однорукого, ще навіть не старого дядька. І точним тичком у пах, посилаю його відпочивати. Ще одного худорлявого обшарпанця, уникаючи його важкої палиці і спритно пірнувши в ноги, перекидаю через себе. Третій отримує з дитячого кулака, точно в щелепу. Але навіть такого швидкого стусана, вистачає цьому скелету щоб лягти поспати. Мені теж кілька разів прилітає по спині палицею. Боляче. Але та кількість адреналіну, що була зараз у крові, допомогла мені не надати цьому значення.

Хльостким, прямим ударом, я знову знаходжу чиюсь щелепу. Присідаю, одночасно смикаючи за самотню ногу. Але їх тут багато, дуже багато. Вони навіть битися між собою перестали. І всі витріщилися на мене. Залишивши за собою з півтора десятка лежачих, я махаю решті.
«Давайте, чого зупинилися?»