Частина 2. Незвані гості

У напівтемряві, за великим дерев’яним столом всі сиділи мовчки.

Моя названа мати яку всі звали Марі, розводила біля закопченої стіни багаття з напівсирих гілок, відразу задимивши все приміщення. Але їдкий дим не встиг осісти на підлогу, як його темним рукавом затягнуло у самотній проріз під стелею. Я ніколи в житті не палив, тому відразу нирнув під стіл, поки дим не розвіявся. Що не дуже то й допомогло. Але прокашлявшись, я знову зайняв своє законне місце за столом, чекаючи обіцяної юшки.

Навпроти мене, як ні в чому не бувало, сидів мій недавній кривдник. І спідлоба дивився ображеним, колючим поглядом мені прямо в очі. А десятирічна дівчинка притиснувшись до нього, переводила погляд з неслухняного брата на згорбленого татуся, та зі страхом стежила за нашою драматичною дуеллю.

Марі у нашу гру не втручалася. А Мартін, отримавши гарну прочуханку, поводився тихіше води і нижче трави. І все на що він наважився, це на цю дивну дуель.

Я ж до нашої зустрічі, підготувався досить-таки ґрунтовно. Марі запхала в мене майже цілий рогалик, заливши його півлітрою козячого молока. Так що в мене, навіть перевага була! Перед ніч не спавшим, голодним горбуном.

Але дивна річ! Дивлячись в очі цього літнього, багато що бачившого в своєму житті, та фізично набагото сильнішого за мене чоловіка, я не відчував він нього абсолютно ніякої загрози. Більше того, в його колючих очах ясно читався жаль, з приводу недавньої нашої сутички! Звідки я знаю? Дуже просто. Я теж так дивився на своїх синів-розбійників, після чергового, безглуздого конфлікту, що закінчивувався невеликою, але добрячою прочуханкою. Бо куди ж без них, без конфліктів!

Усвідомивши що сталося ніщо інше, як чергове покарання неслухняного та норовливого синка, який явно дістав усіх в цьому будинку, я вирішив наші з Мартіном стосунки почати з чистого аркуша. Тим більше, що від цієї людини залежало все моє теперішнє життя. А конфлікти в колективі, я, як старший менеджер, розрулювати умів. І нічого не кажучи, простяг йому свою руку долонею вгору. Мовляв, я все зрозумів і повністю відкритий до діалогу. Твій хід, тату!
Приголомшений названий батько, здивовано закліпав очима, і при світлі полум’я мені навіть здалося, що в нього скотилася скупа, чоловіча сльоза. Він зачовгав по лавці, не знаючи, що робити. Але його смішна донька все вирішила за нас. Вона взяла величезну татову лапу і вклала в мою долоню. Примовляючи:

— Та коли ви вже нарешті помиритесь?! Другий рік як кішка з собакою... Скільки можна!

— Не може бути! Святі угодники! Невже послухав стару! — на порозі з’явилася та смаи бабця, що доїла мою знайому козу. — Мабуть я була не права. І ти не повний йолоп. Ні, від своїх слів я не відмовляюсь. Паршивець, він паршивець і є. Але виправляєшся. Що не може не тішити...
Потім трохи пом’явшись, бабця все-таки прокричала з ганку.

— Марі, донечко! Ти не проти, якщо Дак з Лайлою, приєднаються до нас за вечерею? У них і наливка є. А ось пожерти чого, — нема... — ще голосніше, щоб пів вулиці почуло, закричала стара. І не чекаючи відповіді, ні? Завжди раді маминій подрузі? Ось і добре. Заходьте!
Марі недобре та грізно, зиркнула на стару. Але коли зайшли раніше мною зустріті бабця з дідом, награно посміхнулася.

— А ми зі своїм! — гордо заявив дід. — Об’їдати вас не збираємось! Так, посидіти за компанію... Побалакати...

— Так, за компанію! — підтвердила його стара.

— То вам не насипати? — швидко обламала їхню ввічливу балаканину, Марі.
Дід із бабою, перелякано переглянулись. Дід навіть облизав свої губи.

— Ну чому ж, не насипати? Можна й насипати... — ледь чутно промимрив дід.

— Так так, чи ні?

— Так! — заволали старі.

— Що, так?

— Насипати!

— Ну так би й сказали, а то цирк тут влаштували! — Марі явно недолюблювала сусідську парочку і поставила на стіл усім по мисці, окрім себе. Мартін запитливо глянув на дружину.

— Не хочу з ними за один стіл сідати, і все! — вигукнула вона, мало не розплакавшись, у відповідь на погляд чоловіка.

— Марі! Чотирнадцять років минуло! Може досі вже дутися! — незрозумів її Мартін.

— Так дочко, люди і наливку принесли! — підтримала сина бабця. — А хто минуле згадає, тому й око геть!

— А я й не згадувала! — крізь сльози прокричала Марі. — І весь цей час навіть посміхалася та віталася! А тепер я знову його мало не втратила! І вас паршівців таких, згадала!

— Та що ми такого зробили?! — бабуся з дідом здивовано дивилися один на одного.

— А ви не пам’ятаєте? — з’їхидничала Марі.

— Ні... — розвели руками старі.

— Що ж ви за нелюди такі! Навіть таке запам’ятати не можете... Ну нічого, я вам нагадаю...

— Може, не при дітях? — Раптом спитала моя бабця.

— Та ні, хай знають які у них сусіди! А то бачите, їх, нелюдів, — більше за нас з Мартіном поважають і слухають... Мовляв, вони старші!

Марі витерла подолом сукні сльози, і дивлячись мені прямо в очі, чомусь розповіла історію моєї появи в цьому будинку.

— Кіт, коли тебе підкинули, то підкинули зовсім не нам, а ось цим двом... І якби Мартін серед ночі, після чергового страшного кошмару не прокинувся, та не вийшов надвір подихати. То й не побачив би як двоє цих нелюдів, новонароджене дитятко душили! Його ж біленьким, як і він сам тоді, простирадлом! А потім хотіли тебе, мого милого хлопчика, свиням згодувати! Ось тоді Мартін і вирвав дитинку, що майже не дихала, з їхніх мерзенних лап і забрав у нашу родину! — Марі невпопад розповідала всю страшну правду про цю парочку.

— І ось, я знову тебе мало не втратила...

— Ну і що?! — раптом спалахнув дід. — Так, хотіли придушити! А якби придушили, то й вам би з ним мучитися не довелося! Два роки як ненормальний до міста бігає, мамку свою справжню шукає! А справжня між іншим, не та що народила та кинула! А та, що виростила! А він вас, паршивець такий, і зараз ні в грош не ставить! Скільки б ви не старалися!

«Як не гірко було визнавати, але щодо справжньої матері, — дід був абсолютно правий! — думав я, дивлячись зі сторони на всю цю грецьку трагедію. — Але все одно, — душити дітей... Та ще й до того ж, мене! Було якось, зовсім не правильно...»

— А ми й думали вам підкинути! — Раптом продовжив дід. — Але у вас і так, троє ротів проголодь жили. А в нас із бабою, теж, — хоч кулею покоти! Самі ледве виживали! Пошкодували вас, вирішили самі гріх на душу взяти! Та й, який це гріх, якщо він не потрібний був нікому! Хіба що тільки свиням... — дід закінчив свою полум’яну промову і плюхнувся на лавочку.
Навколо запанувала мертва тиша.

— Марі, люба, дай гостям поїсти. І сама сідай. — спокійним тоном, що не терпить заперечення, промовив господар будинку.
Закінчивши з їжею у вигляді хліба на дні тарілки, і якоїсь зовсім неїстівної бобової бурди, я сидів зовсім закумарений та смакував дуже дивну на смак наливку. Мені та сестрі теж налиту, з нагоди мого другого дня народження. І раптом, після майже півгодинної паузи, гості знову продовжили розмову.