Частина 1. Багнюка

— Спи синку, спи... — жінка у старовинній сукні та зі свічкою в руці, ніжно гладила моє волосся. — Перелякався мабуть? Бридкі хлопчиcька! Це ж треба до такого додуматися! Зіштовхнути мого хлопчика з мосту! Ми вже думали що ти потонув... Якби твоя сестра не прибігла, а Мартін вчасно не витягнув тебе з річки... — вона закрила обличчя руками й заплакала. Але потім різко витерла сльози. — Але ж ти вижив, — і це найголовніше!
Я втомився. Я хочу знати що це за жінка, але не можу поворухнутися... Та провалююся в такий глибокий сон, що навіть не уявляю як з нього вибратися...

***

— Дурнику-дурнику, покажи язика від німого бика! Бе-е! — бриткий веснякуватий бурмило, дражнячи та кидаючи дрібне каміння, раптом бере камінь побільше і добряче розмахнувшись, робить хибний замах. Я ухиляюся і присідаю. Вони іржуть. Дівчинка років десяти бігає і кричить:

— Не чіпайте його! Не треба! Він хороший! — але натовп задиристих хлопчаків не звертає на дівчину абсолютно ніякої уваги. І лише сильніше починає кидатися піднятим з-під ніг кам’яним дріб’язком.

— Котику-братику, біжимо! — дівча різко смикає мене за руку, намагаючись вирвати з хибного кола. І їй це вдається! Ми з усіх ніг летимо кам’яною бруківкою. Геть із цього міста!

— Давай Коті! Давай! Тільки не обертайся! Але я не послухався і обернувся... Мої ноги заплітаються і я падаю...
Зграя хлопчаків що наздогнала нас, починає штовхати мене ногами, примовляючи:

— Що дурнику, не втік через місток? Тобі ж казали. Не приходити більше в наше місто! Нам тут німих потвор не потрібно!

Маленька дівчинка хоробро кидається з кулаками на озвірілих хлопчаків. Але вони її безжально відкидають. Я розумію що перебуваю на мосту. А внизу, — весняна річка з досить швидкою течією. Шляхи відходу перекрито. Стрибаю на хитку огорожу та балансуючи на цих неміцних поручнях, ходжу назад-вперед. Хлопчаки залишивши у спокої дівчину, повністю перемикаються на мене.

— Я ж казав що він дурник. Хто в здоровому глузді туди полізе! — штовхає промову веснякуватий заводила і починає мене лякати своїм здоровим каменем. Я не боюся. Але в черговий раз замахнувшись, цей виродок не втримав свою каменюку в руці, і вона пролетівши метри три, ударяє мені прямо в обличчя, утягуючи за собою в бурхливу, весняну воду. Мене обдає крижаним потоком наче окропом...

------------- -- -------------

Але тут перед очима пропливає зовсім інша картина...
Така прекрасна і велична, мила серцю жінка, з благоговінням дивиться мені прямо в очі. Потім все навколо закружляло і я лечу під високі склепіння дивної кімнати. І як грім серед ясного неба:

— За здоров’я сина Короля! — сотні луджених горлянок розривають простір своїм гучним вигуком, та нескінченим відлунням, що відбивається від кам’яних склепінь і закінчується моїм гучним, — а-а-а! Та нестерпним бажанням повернуться до неї, до моєї мами!
А потім, — темрява. І страшний, шиплячий звук...

— Тш-ш. Тихіш-ше. Дивно... Чому він живий? Цього не може бути!

— Якщо йому залишили ж-життя, — не нам з цим сперечатись!

— Але він все бачив! Він все розкаже! Не розкаже... Якщо не зможе говорити... Ніколи...

***

Я розплющив очі. Потягнувся...

«І куди це годиться! Мене схоже поклали спати у сараї! Та ще й поряд зі свинями та козами.» — вірніше, однією козою. Втомлено вилупленою тварюкою, в надії загіпнотизувати мене своїм тупим, козиним поглядом. — «Однокласники називаються! Самі напевно, в чистих ліжках відсипаються, а мене в цей свинарник кинули. А я, як ні як, майже всю цю гулянку у „Веселому шинку“ оплатив. І ось вона, подяка. Старшого! Між іншим, менеджера, і кинули у смердючий сарай! Стопудово вже всі вишикувалися і чекають, коли я вийду звідси, а самі з криками, — Сюрприз! Мене дружньо зустрічатимуть...»

«І треба ж! — глянув я на свої, заховані за довгими, брудними рукавами руки. — Ще й у лахміття якесь переодягли. Ну, це вони дарма... Смердить від нього, просто нестерпно! За тиждень, точно не вивоняється... Ну гаразд, куди тепер подітися... Виходжу я вже, виходжу... І зараз Вам такий сюрприз, влаштую...»

***

Ледве відчинивши скрипучі двері, я попрямував на вихід із цього сараю.
Галасливих однокласників не було. Зате була, просто неймовірна за своєю консистенцією, непролазна багнюка. Я ще раз подивився на свої ноги. Жалюгідна подоба шкіряних колготок, а поверху замотане мотузкою ганчір’я.
Навпроти була невелика халупа з каменю та соломи. Все старе, занепале, і аби як замазане на швах глиною, або все тим же брудом з-під ніг. Вікон не було зовсім.

«Так, доволі автентично... — подумав я. — Ну то гаразд, потрібно якось вибирися з цього лайна.
Вдома душ, ванна, телевізор, — красота! А тут, — тільки холод і бруд! Хрін я вам більше, хоч копійку дам! Нелюди прокляті! — проклинав я все на світі, ступаючи майже босими ногами у весняну гидоту.
Поки дострибав до порога наступної халупи, ноги мало не відморозив. За таке взагалі-то, по морді б’ють!»

Не встиг я стукаючи від холоду зубами, ступити за поріг жалюгідної халупи і подумати, кого б це відмудхати за такі жарти, як по тій самій морді і прилетіло...

— Ах ти, брудне, свиняче рило! Тобі що було сказано? Не ходити самому в це кляте місто! А ти що, послухався так? Стривай! Зараз я тобі всі ребра перерахую!
Від удару я перелетів через поріг і плюхнувся всім тілом прямо в крижану жижу. Але не встиг я піднятися, як це незрозуміле, худе, горбате створіння, з’їздило мені другу плюху. В результаті якої, мене, здоровенного бугая, перевернуло в повітрі і поклало обличчям прямо в бруд.

— Ах ти ж, тварюка! — чомусь абсолютно беззвучно прокричав я. І рвонув на алкаша сам. Але він, просто виставив руку, та так мене і тримав, поки я махав усім чим міг махати, не підпускаючи до свого худого тіла. Та й сили в ньому виявилося, просто неймовірно багато! І я, що в свої юні роки легко вкладав вдвічі більших дядьків однією лівою, зараз безпорадно дригався, навіть не дотягуючись до нього своїми руками!
Нарешті алкашу це набридло. І він зі словами: